Нацистські злочини перед судом. Частина I: Держави-переможниці

Хоча Третій Райх існував лише відносно короткий час – з 1933 по 1945 рік – протягом цих 12 років було скоєно стільки воєнних злочинів і злочинів проти людства, що кілька вищих судів у різних країнах розглядали їх протягом багатьох десятиліть. Деякі розслідування ведуться донині.

Юридичне опрацювання цих злочинів мало різну спрямованість, а також різні правові та політичні особливості.

Десятки тисяч злочинців були притягнуті до відповідальності та отримали покарання. Однак, така велика кількість засуджень не означає, що було покарано більшість злочинців, чи що покарання зазнали ті, хто насправді несе найбільшу відповідальність за скоєні злочини. Крім того, покарання конкретних осіб не завжди було метою судочинства. Це складна тема. Ми спробуємо розібратися.

Нюрнберг символізує міжнародне правове розслідування нацистських злочинів. Насправді в Нюрнберзі проходив цілий ряд судових процесів. Перший і, мабуть, найвідоміший розпочався в листопаді 1945 року – приблизно через півроку після завершення Другої світової війни в Європі. Тут так звані головні воєнні злочинці, тобто політичне керівництво німецького Райху та частина військової еліти нацистського режиму, були першочергово притягнуті до відповідальності перед Міжнародним військовим трибуналом. Серед них: Герман Герінг, головнокомандувач «Люфтваффе» (військова авіація) та керівник «Чотирирічного плану», Ганс Франк, генерал-губернатор в окупованій Польщі, а також Вільгельм Кейтель, начальник верховного командування Вермахту.

Дванадцять наступних Нюрнберзьких процесів (1946-1949) були спрямовані проти осіб з числа нацистської еліти, таких, як лікарі та юристи, представники економічних та військових кіл, а також організатори злочинів у міністерствах. Всього до відповідальності було притягнуто 185 осіб. З них 25 осіб були засуджені до смертної кари, серед них лікарі концтабору та керівники айнзатцгруп СС. Виконано було лише дванадцять смертних вироків. Більше половини обвинувачених, серед них генерали Ергард Мільх і Вільгельм Ліст, були засуджені до тюремного ув’язнення, хтось до довічного, інші – до тривалого позбавлення волі. 35 обвинувачених було виправдано.

Обвинуваченим керівникам підприємств часто вдавалося уникнути серйозних покарань. Зокрема, під час судового процесу проти керівництва  концерну I.G. Farben Отто Амброс був визнаний винним у використанні в’язнів концлагеря Аушвіц для примусової праці на заводах Буна (Bunawerke) й отримав вісім років ув’язнення (один з найсуворіших вироків проти промисловців на Нюрнберзьких процесах). Проте вже у 1951 році його було звільнено.

Деяким зловмисникам вдалося емігрувати, інші, як-от Гітлер, Геббельс і Гіммлер, покінчили життя самогубством до того, як їх намагалися затримати союзники. Деякі, як, наприклад, Герман Герінг, скоїли самогубство після засудження або під час ув’язнення.

Незважаючи на те, що Нюрнберзькі процеси є найвідомішими судовими процесами над нацистськими воєнними злочинцями, тут розглядалися лише справи загалом 209 обвинувачених, зокрема високопоставлених осіб. Окрім цих судових процесів, у Європі між 1945 і 1953 роками відбувалися подальші, часто менші судові процеси проти загалом 90 000 – 100 000 німецьких і австрійських нацистських і воєнних злочинців. З них кілька тисяч справ потрапили до німецьких судів. Приблизно чверть судових процесів відбувалися в Радянському Союзі або в радянських судах у радянській окупаційній зоні.

Перші радянські судові процеси над нацистськими злочинцями та місцевими колабораціоністами відбувалися ще під час війни. Найвідоміші з них – у Краснодарі та Харкові в 1943 році – стосувалися злочинів, скоєних у цих регіонах. Проте увага на цих процесах не була зосереджена на злочинах проти єврейського населення. Наприклад, масове вбивство євреїв Харкова в грудні 1941 року було охарактеризоване як знищення «мирних радянських громадян».

У центрі уваги перебувало використання газових фургонів та вбивства комуністів, комсомольців, партизанів, радянських військовополонених, а також, зокрема, пацієнтів Березанського психіатричного закладу в Краснодарському краї. У вересні 1942 року айнзатцгрупа d стратила тут 320 пацієнтів. Уже на цьому першому процесі виявилися ті особливості радянських судів у справах про злочини в часи війни, які згодом стали характерними: надзвичайна жорстокість щодо покарань радянських громадян та ідеологічний вплив на деякі вироки. Між 1941 і 1956 роками радянські суди винесли загалом від 70 000 до 72 000 вироків щодо громадян Німеччини, зокрема щонайменше 26 000 вироків – проти німецьких військовополонених і цивільних осіб за воєнні та нацистські злочини.

Наукова оцінка радянських розслідувань і кримінальних процесів залишається неоднозначною. З одного боку, під час перших судових процесів, зокрема сімнадцяти показових процесів, проведених у столицях радянських республік та обласних центрах у 1945–1947 роках, були засуджені реальні винуватці злочинів, серед них вищий командир СС і керівник поліції Фрідріх Єкельн. З іншого боку, непублічні колективні та прискорені процедури щодо близько 16 000 німецьких військовополонених у 1949–1950 роках, а також вироки наради ОСО (рос. «Особое совещание») потребують критичної оцінки. Останні виносилися спеціальним позасудовим органом – нарадою НКВС у Москві – без допиту свідків та обвинувачених і фактично являлися заочними вироками.

Це найгрубіше порушення принципів правовладдя з боку радянської юстиції. Багато підсудних з Німеччини також повідомляли про катування та жорстоке поводження під час розслідування (тортури були офіційно заборонені в Радянському Союзі лише після смерті Сталіна у квітні 1953 року). Інші права обвинувачених, такі, як право на ефективний захист або принцип презумпції невинуватості (in dubio pro reo — «у разі сумніву на користь обвинуваченого»), дотримувалися не в усіх випадках.

Характерною рисою судових процесів у Радянському Союзі була надзвичайно велика кількість звинувачень і вироків проти власних громадян. Загалом у СРСР, з 1943 по 1953 роки, за колабораціонізм і державну зраду було засуджено від 320 до 500 тисяч осіб. Так, лише в Українській Радянській Соціалістичній Республіці до моменту смерті Сталіна в 1953 році НКВС заарештувало майже 95 000 осіб, підозрюваних у колабораціонізмі, або фактичних місцевих колабораціоністів.

Однак, це не означає, що злочинців серед місцевого населення було більше, ніж серед німецьких окупантів. Дані статистики лише свідчать про те, що Радянський Союз, як і інші держави, які опинилися під німецькою окупацією, від самого початку переслідували цілий ряд злочинців, потенційних спільників і колабораціоністів. На відміну від Німеччини, часто не мало значення, чи міг суд довести причетність підсудного до конкретних злочинів – самого лише членства в такому підрозділі, як місцева поліція, було достатньо для винесення вироку.

Хоча подібна диспропорція між покараннями колабораціоністів та німецьких відповідальних осіб є загальноєвропейським явищем, для Радянського Союзу вона була особливо характерною: засуджених за співпрацю з ворогом тут карали особливо суворо. Так, у Калінінській області (нині Тверська область, Центральна Росія) в перші два роки війни, 1941–1942, кожен другий засуджений за державну зраду отримував смертний вирок. Серед них, наприклад, була жінка, яка працювала прибиральницею в німецького генерала. На судовому процесі в Миколаєві у 1967 році всі одинадцять обвинувачених із загонів «зельбстшутц», місцевих груп «самооборони», з села Раштатт (сучасне с. Поріччя) – були засуджені до страти за причетність до вбивства 50 000 євреїв у концентраційному таборі Богданівка. Натомість розслідування проти Клауса Зіберта, заступника керівника зондеркоманди R і, відповідно, його начальника в нацистській Німеччині, у Федеративній Республіці Німеччина завершилося безрезультатно.

Особлива сторінка історії – репресії проти сотень тисяч радянських громадян, які перебували на примусових роботах у Німеччині, а також військовополонених чи ув’язнених німецьких концтаборів. Хоча не всі особи з цих груп були засуджені до тюремного ув’язнення, багато з них тривалий час утримувалися у фільтраційних таборах, змушені були працювати примусово або зазнавали дискримінації у виборі місця проживання, навчання чи професії.

Особливо постраждали від репресій радянські офіцери, які потрапили у німецький полон, зокрема лідери радянського опору в Аушвіц-Біркенау Олександр Лебедєв і Микола Новодаров. Їм довелося провести шість років у засланні, у так званих спецпоселеннях – схожа доля спіткала близько семи відсотків офіцерів, які пройшли перевірку НКВС.

Головними цілями радянських процесів були, окрім справедливого покарання злочинців, також залякування та політичне і громадянське виховання суспільства. У Радянському Союзі до 1960-х років усі колабораціоністи, які в когось стріляли, тобто вбивали власноруч, трактувалися як нацистські злочинці – їх судили і нерідко призначали смертну кару. Також були засуджені особи, які, можливо, не були причетні до скоєння злочинів, або були причетні тільки частково.

Окрім Радянського Союзу, головна відповідальність за кримінально-правове переслідування нацистських злочинів лягла на західних союзників – США, Велику Британію та Францію. Крім того, такі країни, як Чехословаччина, яка була анексована Третім Райхом, та Австрія, що була частиною Райху, також зробили значний внесок у правове опрацювання нацистських злочинів.

Західні союзники організовували в різних містах процеси проти представників персоналу колишніх концтаборів. Зазвичай ці розслідування стосувалися конкретних концтаборів, що існували на відповідних територіях. Наприклад, британці провели розслідування щодо концтабору Ноєнґамме, а також щодо концтабору Равенсбрюк, який розташовувався в радянській зоні окупації. Крім того, союзники нерідко переслідували і карали злочини, скоєні проти їхніх громадян. Це демонструють британські та американські судові процеси у справах про лінчування збитих, але ще живих пілотів, а також процес у Бордо 1953 року щодо масового вбивства в містечку Орадур-сюр-Глан.

Порівнювати європейські зусилля щодо покарання нацистських злочинів некоректно. По-перше, ці цифри не дають уявлення про те, наскільки високопосадовими були засуджені особи або наскільки ефективно велися розслідування. По-друге, в статистиці деяких країн – в Радянському Союзі, радянській зоні окупації, а також в НДР – враховувалися дані політичних чисток.

Співпраця між країнами відбувалася і після Нюрнберга, зокрема, між ізраїльською поліцією та західнонімецькими прокуратурами. Налагодити взаємодію через «залізну завісу» було значно складніше. Хоча її потенціал не був використаний повною мірою, все ж така співпраця була частково можливою.

Труднощі правової взаємодії під час Холодної війни можна простежити на прикладі взаємин між Федеративною Республікою Німеччина та Радянським Союзом. Спочатку західнонімецька сторона перешкоджала налагодженню правової співпраці з СРСР, остерігаючись радянської пропаганди та втрати автономії – «іноземні держави» не мали визначати, кого переслідувати, а кого – ні.

У другій половині 1960-х років робилися спроби налагодити співпрацю. Однак згодом стало очевидним, що радянські судові та слідчі органи, КДБ і прокуратура СРСР підходили до цього надскладного завдання з відносно обмеженими ресурсами. Через це радянські доказові матеріали часто надходили із запізненням. Додаткові труднощі створювала дедалі складніша правова практика Західної Німеччини. Наприклад, в Радянському Союзі Фрідріха Шмідта, керівника Таємної польової поліції «ОСТ» у Вінниці хоча й ідентифікували як ймовірного винуватця в знищенні понад 3000 євреїв у квітні 1942 року, однак прокуратура Мюнхена I у 1972 році закрила справу проти нього.

Саме величезний масштаб і тяжкість злочинів, скоєних і спричинених нацистським режимом, становили серйозну проблему для постраждалих держав. Більшість із них мусили опрацювати і затвердити нові закони для покарання цих злочинів. При цьому вони враховували передусім потреби своїх суспільств, які страждали під час окупації, –  для них часто було так само важливо засудити місцевих колабораціоністів, як і головних німецьких злочинців.

Радянський Союз, який не надто церемонився з реальними або навіть уявними ворогами, тим паче прагнув, щоб винні отримали покарання. Під час радянських розслідувань нацистських злочинів часто застосовувалися перспективні підходи, однак також бракувало надійних доказів, необхідних для правової процедури.

З іншого боку, у Федеративній Республіці Німеччина слідчі органи часто збирали таку кількість обтяжуючих матеріалів, що з історичної точки зору вина обвинувачених була безсумнівною. Однак самі процеси протягом тривалого часу нерідко завершувалися юридичним виправданням підсудних.

Про те, як відбувався судовий розгляд нацистських і воєнних злочинів у двох німецьких державах, можна дізнатися в частині II.

Текст: Ясмін Зьонер
Редакція: Пеггі Лозе та Леонід А. Клімов
Переклад українською: Вікторія Штукаленко
Редакція перекладу: Олеся Лазаренко, Пеггі Лозе
Опубліковано: 08 квітня 2025