Нацистські злочини перед судом. Частина II: У двох Німеччинах

У трьох західних зонах окупації – Американській, Британській та Французькій – між капітуляцією нацистської Німеччини у 1945 році та створенням Федеративної Республіки Німеччина у 1949 році було порушено близько 13 600 кримінальних справ. Переважна більшість із них стосувалася злочинів, скоєних на території Німеччини. Це були, здебільшого, справи про доноси, злочини, вчинені під час антиєврейських погромів, так званої «Кришталевої ночі» у листопаді 1938 року, а також переслідування політичних опонентів після приходу нацистської влади у 1933 році. Тобто йшлося, в першу чергу, про злочини проти громадян Німеччини, які пережили ті події.

До середини 1950-х років кількість розслідувань і судових процесів у Західній Німеччині неухильно зменшувалася. Так, у 1955 році лише 15 справ завершилися винесенням судових вироків, тоді як у десяти випадках обвинувачених було виправдано, а ще одинадцять справ було закрито. Протягом року було відкрито лише 276 нових проваджень. Однією з причин була відсутність центрального слідчого органу, який міг би систематично розслідувати злочини та встановлювати винних.

Водночас відбувся політичний «зсув» щодо політики памʼяті, який історик Норберт Фрай назвав «політикою щодо минулого», маючи на увазі нормативне відмежування від націонал-соціалізму, а також амністію та інтеграцію багатьох злочинців у повоєнне суспільство з метою стабілізувати державний апарат й зміцнити демократію.

На початку процесам, ініційованим союзниками, надавали певну підтримку, однак протягом короткого часу ситуація змінилася. У ФРН поширювалася критика вироків, винесених іншими державами щодо німецьких громадян. Відновлення суверенітету в опрацюванні злочинів стало основною темою уряду Аденауера у 1949–1963 роках. З цією метою було ухвалено важливі законодавчі ініціатіви щодо амністії, які мали на меті «ліквідацію» політичної чистки, проведеної союзними державами.

Завдяки ініціативам західнонімецького уряду більшість німецьких правопорушників, які перебували в увʼязненні за кордоном, були звільнені впродовж 1950-х років. Серед них були й особи, що мали серйозні звинувачення: окрім Мартіна Зандберґера також Ернст Біберштайн, керівник айнзатцкоманди 6, та Адольф Отт, голова зондеркоманди 7b, які у 1958 році були амністовані. Вальдемар Клінгельгофер, заступник керівника зондеркоманди 7b, був звільнений два роки раніше.

Однак, у порівнянні з іншими правопорушниками, цим трьом не вдалося безперешкодно інтегруватися в цивільне життя. Біберштайн, колишній протестантський пастор, хоч і був призначений на тимчасову посаду в євангелістській церкві Шлезвіг-Гольштейну на пів року, однак його контракт не був продовжений.

Cуди у Східній Німеччині засудили у перші два роки після закінчення війни лише 500 нацистських та воєнних злочинців – радянські органи у цей період не відмовлялися від контролю над покаранням німецьких злочинців. Якщо в Радянському Союзі відповідальними за такі судові процеси були військові трибунали військ НКВС, то в радянській окупаційній зоні 1945 року цими справами займалися переважно військові трибунали Червоної армії.

Ситуація змінилася у серпні 1947 року. Відтоді справи почали розглядати спеціальні кримінальні палати, до складу яких входили політично надійні судді та присяжні зі Східної Німеччини. Судова система ще мала певну незалежність, але кількість вироків різко зросла: до кінця 1950 року було винесено понад 8000 рішень, з яких близько 2400 – щодо осіб, яким інкримінували конкретні злочини. Переважна більшість інших вироків стосувалася членства у нацистських організаціях, партійному чи державному апараті. Серед засуджених могли бути й фактичні злочинці, однак факт їхньої участі в злочинах залишався поза увагою. Своєрідним символом суворих вироків і колективного покарання нацистських активістів із дуже незначними повноваженнями стали Вальдгаймські процеси 1950 року. Упродовж двох з половиною місяців у межах серії пришвидшених судових розглядів було засуджено понад 3000 осіб – здебільшого до дуже жорстких покарань, причому переважно за зачиненими дверима.

Критика щодо дотримання принципу верховенства права під час судових процесів у НДР часто стосується, зокрема, участі певних установ у скоєнні злочинів: у 1960-х роках розслідування підозрюваних у нацистських злочинах здійснювала вже не східнонімецька поліція, але також служба держбезпеки «Штазі» (нім. Stasi —від Staatssicherheit). Це призвело до низки серйозних недоліків.

Подібно до ФРН, у НДР також існувала соціальна «потреба в примиренні» (Фріц Бауер). Уряд НДР швидко вживав заходів амністії та інтеграції в суспільство, хоча й тільки щодо так званих номінальних членів НСДАП.

НДР неодноразово звертала увагу на спадкоємність еліт у ФРН й свідомо використовувала цей факт у своїх пропагандистських заходах під час Холодної війни. Найвідомішими стали так звана кампанія «Кривавий суддя» й заочні провадження проти Ганса Глобке та Теодора Оберлендера у Верховному суді НДР у Східному Берліні.

З 1960-х років у НДР було проведено порівняно небагато судових процесів проти нацистських злочинців – лише близько 50, що навіть менше, ніж у Федеративній Республіці. У деяких випадках підозрюваним навіть не було висунуто офіційних звинувачень. Серед таких випадків – медичний персонал з невеликого міста Штадтрода в Тюрингії, яких підозрювали у причетності до злочинів, пов’язаних з програмою евтаназії. Проте Штазі так і не розпочало жодного розслідування проти них.

Загалом злочини, скоєні на території Радянського Союзу, становили лише незначну частину судових справ у Західній Німеччині. До заснування Федеративної Республіки Німеччина західнонімецькі суди не мали юрисдикції щодо злочинів, вчинених проти іноземних громадян. Після заснування ФРН справді мали місце кримінальні розслідування та судові процеси, які стосувалися нацистських і воєнних злочинів у Радянському Союзі, однак більшість обвинувачених були зрештою інтегровані в післявоєнне німецьке суспільство.

У другій половині 1950-х років у Західній Німеччині зросла увага до нацистських процесів, що збурило політичний інтерес до подальшого кримінального переслідування нацистських злочинів. Усвідомлення того, що, ймовірно, значна частина нацистських злочинців залишилася без кари, призвело до зростання політичного інтересу до кримінального переслідування таких злочинів. У грудні 1958 року в Людвігсбурзі було створено Центральне управління земельної юстиції для розслідування націонал-соціалістичних злочинів, яке, з точки зору тогочасних західнонімецьких політиків, мало продовжити низку вже розпочатих кримінальних переслідувань, зокрема, з акцентом на злочини, скоєні в Східній Європі. Йшлося не про покарання всіх винних, а лише «справді винних», як висловився тодішній міністр юстиції Баден-Вюртемберга Вольфґанґ Гаусман.

Центральне управління відповідало за розслідування злочинів, скоєних у концентраційних таборах та айнзатцгрупами, що, зазвичай, визначаються як злочини нацистів або насильницькі злочини націонал-соціалістів. Таким чином, у центрі уваги перебували розслідування щодо Голокосту. Це означало, що систематичного переслідування злочинів нацистської юстиції, так званих «кабінетних злочинів», а також воєнних злочинів фактично не здійснювалося.

Наприклад, під час війни проти Радянського Союзу німецькі окупанти знищили тисячі сіл, часто разом із мирними жителями. Центральне управління мало інформацію про щонайменше чотири десятки спалених сіл у Білорусі, трохи більше тридцяти в Росії та одинадцять в Україні. Однак звинувачення щодо цих злочинів у Федеративній Республіці висувалися лише у поодиноких випадках, і жодного з обвинувачених не було засуджено.

Інші злочини, такі, як-от розстріли полонених, каральні акції, а також злочини під час відступу (застосування тактики «випаленої землі»), тобто причетність Вермахту до злочинів проти цивільного неєврейського населення, розслідувалися лише у поодиноких випадках.

Зокрема, слідство у Західному Берліні проти працівників, які відповідали за ухвалення рішень щодо відбору та знищення радянських військовополонених, було припинене.

Попри ці суттєві обмеження, частково зумовлені практичними чинниками, а частково – політичними міркуваннями, діяльність Центрального управління в Людвігсбурзі здобула широке політичне та суспільне визнання. Так, ця установа сприяла виникненню другої хвилі судових процесів у 1960-х роках, загальна кількість яких сягнула кількох сотень. Водночас кількість проведених розслідувань значно перевищувала число пред’явлених обвинувачень, відкритих судових справ та винесених вироків.

На початку в західнонімецьких суддів у розпорядженні було лише «Цивільне кримінальне право» для покарання злочинів, скоєних націонал-соціалістами. Однак це законодавство не було пристосоване для притягнення до відповідальності за масові злочини, організовані саме державою. Федеративна Республіка Німеччина не запровадила заднім числом кримінальної відповідальності за злочини міжнародного права, як-от геноцид, воєнні злочини або злочини проти людяності. До того ж ускладнювали справу так звані строки позовної давності: наприклад, вже у 1960 році судове переслідування було можливим лише у випадках умисного вбивства, однак «менш тяжкі» злочини вже не підлягали покаранню.

Вирішальну роль відігравало також трактування суддями законів. Зокрема, у 1960-х роках, навіть, якщо імена злочинців були відомі, звинувачення їм не висували, якщо не було доказів їхньої безпосередньої участі в конкретних актах убивства.

Ситуація суттєво змінилась лише у 2006 році, більше ніж через 60 років після закінчення війни. Після терористичних актів 11 вересня 2001 року у США Федеральний суд Німеччини у своєму рішенні від 16 листопада 2006 року визнав, що будь-яка діяльність, яка сприяє злочину, є пособництвом у вбивстві, навіть, якщо особа не брала безпосередньої участі у злочині.

Відтоді для висунення обвинувачення у співучасті у вбивстві було достатньо довести факт перебування особи на службі в таборі знищення протягом щонайменше двох тижнів. Цей підхід вперше було застосовано у процесі над Іваном Дем’янюком у 2011 році в земельному суді Мюнхена та пізніше впроваджено Федеральним судом у справі проти Оскара Ґрьонінґа.

Іван Дем’янюк — колишній український військовополонений, який служив охоронцем у таборі Собібор і належав до так званих «травників» – був засуджений до п’яти років позбавлення волі за співучасть у масовому вбивстві 28 060 осіб. Німець Оскар Ґрьонінґ, який відповідав за ведення бухгалтерії в концтаборі Аушвіц, був у 2015 році засуджений земельним судом Люнебурга до чотирьох років ув’язнення. Йому інкримінувалася співучасть у вбивстві 300 000 осіб. Завдяки цій законодавчій зміні процеси над ще живими нацистськими злочинцями тривають ще й сьогодні.

Характер покарання нацистських злочинців залежав від цілої низки рішень щодо того, кого саме слід притягнути до відповідальності, яке покарання призначити та наскільки дотримуватися принципів правової держави у процесі судочинства щодо обвинувачених, чия провина потенційно була тяжкою.

Для визначення міри покарання зазвичай вирішальними були час вчинення злочину, обставини та позиція потерпілих, а також домінуюче на той час тлумачення закону. Суворість покарання не була специфічною особливістю національних судів. Наприклад, Гелена С., яка 1943 року донесла на лейпцизького бургомістра та члена «Групи 20 липня», доктора Карла Герделера, отримала в 1946 році у Федеративній Республіці Німеччина 15 років увʼязнення, а наступного року її покарання було помʼякшено до 6 років.

Судову систему ФРН часто критикували за м’якість вироків, звільнення від відповідальності та виправдання обвинувачених. У 1960-х роках особливо гостро обговорювали проблему так званої «юрисдикції помічників» – тобто того факту, що обвинувачені визнавалися не головними виконавцями злочинів, а лише їхніми пособниками. Оскільки за умисне вбивство передбачалося обов’язкове довічне ув’язнення, суди нерідко намагалися уникнути такого покарання.

Крім того, у ФРН не завжди дотримувалися принципу «законності»: виконавці нижчого рангу, які не відзначалися особливою жорстокістю або виконували лише допоміжні функції, майже ніколи не притягувалися до відповідальності. Натомість їх часто залучали як свідків обвинувачення в справах проти їхніх керівників.

У 1980-х роках у західнонімецькій судовій практиці відбувся певний «зсув» у підході до покарання за масові розстріли єврейського населення, але до цього часу більшість виконавців уже пішли з життя.

У ФРН часто припиняли провадження або виправдовували осіб, які, згідно з підтвердженими даними або на основі високої ймовірності, були причетні до нацистських злочинів.

Судові процеси переслідували різні цілі. У той час, як юристи, зокрема, генеральний прокурор Гессену Фріц Бауер, наголошували на важливості суспільної дискусії, яку мали викликати судові процеси, в радянському суспільстві покарання нацистських злочинців сприймалося як неминуче і не потребувало додаткових обговорень.

Достеменно невідомо, яку позицію займала більшість уцілілих радянських постраждалих та їхніх родичів, оскільки вони не залишили письмових свідчень. Водночас троє з п’яти радянських в’язнів, що вижили в Освенцімі й виступали свідками на Першому Франкфуртському Освенцімському процесі, поділилися своїми спогадами. Петро Мішин та Андрій Погошев написали мемуари, а Олександр Лєбєдєв, лідер радянського опору в таборі Аушвіц-Біркенау, прокоментував судовий процес у 1990-х роках. Обидва висловлювали нерозуміння того, чому суди тривали так довго і почалися надто пізно, що призвело до засудження лише незначної частини охоронців СС. Також вони критикували непрофесійну та агресивну поведінку адвокатів щодо потерпілих свідків.

Крім того, критичні зауваження висловлювали й деякі спостерігачі. Вони звертали увагу на недостатню суворість покарань, необґрунтований «тягар надання доказів», що лягав на свідків, а також на трактування нацистських злочинців як звичайних кримінальних злочинців. Деякі радянські сучасники називали ці процеси «фарсом».

Попри таку критику, є свідчення радянських очевидців, які визнавали зусилля Західної Німеччини у розслідуванні нацистських злочинів. Зокрема, двоє колишніх полонених зондеркоманди 1005, Яків Капер і Давід Буднік, позитивно відгукувалися про судові процеси. Вони відзначали, зокрема, присутність молоді та підлітків у залі суду, що могло свідчити про зміну суспільного ставлення до нацистського минулого. На їхнє сприйняття, ймовірно, вплинули як часовий відрив від подій, так і зміна політичного клімату.

На відміну від більшості інших європейських держав, Федеративна Республіка Німеччина після 1945 року не запровадила жодних нових кримінальних норм для покарання масових злочинів, вчинених нацистським режимом, навіть попри дворазове продовження терміну позовної давності за скоєння вбивства і його остаточного скасування у 1979 році. Ця відмова від спеціального кримінального закону щодо покарань мала cуттєвий недолік: встановлювався дуже високий юридичний «поріг» для засудження, в той же час судова система залишалася досить негнучкою. У деяких випадках судді та присяжні, ймовірно, ухилялися від суворого дотримання правових норм і наслідків, що були з ними повʼязані.

Проведення судових розслідувань та покарання підозрюваних у нацистських злочинах було ускладнене кількома факторами: мовчанням безпосередніх виконавців і співучасників, частковим знищенням документів, відсутністю вцілілих свідків, а також значним проміжком часу між скоєнням злочину та його розслідуванням, що, в свою чергу, ускладнювало встановлення особи винних. Особливо непросто було розслідувати злочини, щодо яких не збереглося жодних письмових доказів або вони були вкрай фрагментарними, як-от у випадках воєнних злочинів, пов’язаних із партизанським рухом. У таких ситуаціях іноді навіть не вдавалося ідентифікувати винних, затриманих безпосередньо на місці злочину.

Десятиліттями тривали розслідування, оскільки для засудження потрібно було необхідно довести конкретну причетність до того чи іншого злочину. Це створювало особливі труднощі, тому що більшість наявних свідків були безпосередніми виконавцями злочинів. Для тих, хто вижив, така ситуація була особливо болючою. Лише у 2000-х роках підхід до доказування факту причетності змінився – і то лише щодо злочинів, скоєних у таборах смерті.

Суди над нацистами тривають і досі. Так, у червні 2024 року, було припинено провадження проти нині 99-річного румунсько-німецького охоронця концтабору Заксенгаузен, якого ще в 1947 році засудив радянський військовий трибунал. Причиною стала його нездатність постати перед судом. Однак у грудні 2024 року Вищий регіональний суд Франкфурта-на-Майні постановив переглянути це рішення.

Більшість обвинувачених, яких ще можна притягнути до відповідальності, на момент скоєння злочинів були неповнолітніми або дуже молодими. Тому їх, як правило, судять за нормами юнацького права й призначають умовне покарання. Так було, наприклад, у 2022 році з Ірмґард Ф., колишньою секретаркою концтабору Штуттгоф, яку суд у місті Ітцехо визнав винною, але призначив умовний термін.

Такі процеси зазвичай мають радше символічне значення – про це свідчать і деякі з потерпілих, які виступають у суді як цивільні позивачі. Вони прагнуть передусім визнання пережитого ними страждання. Через 80 років після падіння нацизму судовій системі Німеччини було б значно легше карати винних, якби відповідне законодавство ухвалили раніше. Законодавча влада свідомо не пішла тим шляхом, що можна розцінити як надання пріоритету потребам німецького суспільства над потребами жертв із країн, окупованих нацистською Німеччиною. Відкритим залишається питання, наскільки вимоги постраждалих можна компенсувати іншими способами, наприклад, через політичну чи історичну переоцінку нацистського минулого. Так само відкритим залишається питання, чи мав би суттєво інший підхід до юридичного переслідування злочинців небажані наслідки?

Текст: Ясмін Зьонер
Редакція: Леонід А. Клімов та Пеггі Лозе
Переклад українською: Вікторія Штукаленко
Редакція перекладу: Олеся Лазаренко, Пеггі Лозе
Опубліковано: 09 травня 2025