Жертвитієївійни
Серія друга: У полоні війни
Кінець квітня 1945 року. Солдати групи СС женуть тисячі виснажених, хворих, одягнених у лахміття полонених з півночі на південь, через Верхній Пфальц. Нацисти називають цей марш «евакуацією». Їхня мета – будь-яким способом приховати від американської армії жорстокі наслідки системи нацистських таборів. Однак, для в’язнів це не порятунок, а «марш смерті». Тисячі знесилених людей, що роками зазнавали знущань, змушені щодня долати десятки кілометрів, із табору в табір, без їжі та води, у повну невідомість. Хто не може йти, того ще на місці розстрілюють і швидко закопують. Принаймні третину з полонених вбивають.
Серед увʼязнених – цивільні особи, а також численні військовополонені з усіх куточків Європи, окупованих Німецьким Райхом за останні шість років: із Франції та Нідерландів, з Польщі та Чехословаччини і, звичайно, з Радянського Союзу. Один із них – офіцер Микола Новодаров, підполковник, командувач Червоної армії. Йому 38 років, чотири з яких він провів у німецькому полоні.
Окупант під прицілом окупантів
У Другу світову війну Микола Новодаров вступає, будучи на стороні окупантів. У вересні 1939 року Німецький Райх і Радянський Союз нападають на Польщу. Новодаров – молодий, але вже досвідчений і дуже відданий офіцер Червоної армії – дислокується зі своїм кавалерійським корпусом у Ломжі на сході Польщі. Там вони мали діяти проти так званих «ворогів Радянського Союзу» та захищати «братів у Білорусі». Саме так радянська пропаганда пояснює фактичну окупацію. Насправді ж Новодаров потрапляє в переважно польське місто, де приблизно 40 відсотків населення складають євреї.
ЗА ПОНАД 20 РОКІВ У ЧЕРВОНІЙ АРМІЇ НОВОДАРОВ БРАВ УЧАСТЬ У БАГАТЬОХ ВІЙСЬКОВИХ ОПЕРАЦІЯХ, АЛЕ ЖОДНОГО РАЗУ НЕ ЗАЗНАВАВ ТАКОЇ ЕКЗИСТЕНЦІЙНОЇ ПОРАЗКИ.
Армія для Новодарова – справа всього життя, його головне переконання. Партквиток і медалі – його наснага, втіха та гордість. Лише за півтора року його, офіцера-окупанта у східній Польщі, вже двічі підвищили: від начальника дивізії до командира полку, а тоді до начальника оперативного підрозділу 6-го козацького кавалерійського корпусу ім. І. В. Сталіна. У свої 34 роки він вже підполковник. За понад 20 років у Червоній армії Новодаров брав участь у багатьох військових операціях, але жодного разу не зазнавав такої екзистенційної поразки. Ця нова війна обертається справжньою катастрофою – як для нього особисто, так і для його армії.
Коли 22 червня 1941 року німецький Вермахт вторгається в Радянський Союз, Новодарову та його армії немає що протиставити загарбникам. У небі над Ломжею кружляють німецькі винищувачі; радянські літаки майже повністю знищені в першій же повітряній атаці. Наступного дня німецькі війська вже стоять на протилежному березі річки Нарев. Корпус Миколи не має жодного шансу. Залишається лише одне: якомога швидше палити документи та спішно тікати на схід.
Наступом групи армій «Центр» на територію тодішньої Білоруської РСР 22 червня почнеться одна з найуспішніших операцій Вермахту у Другій світовій війні: Білостоцько-Мінська битва.
Німецькі війська невпинно просуваються на північ і південь від Білостоцької дуги в глиб тилу Радянського Союзу…
… і 26 червня утворюють два великі «котли» між Білостоком і Мінськом, оточивши чотири радянські армії.
Оточені частини Червоної армії намагаються пробитися, але це вдасться лише небагатьом і з надзвичайно великими втратами.
З 46-ти дивізій радянського Західного фронту 35 знищено. У полон потрапляє понад 300 тисяч солдатів і офіцерів.
Така доля спіткає і 6-й кавалерійський корпус Миколи Новодарова. Спочатку він, зазнавши великих втрат, відступає у сторону Мінська. 3 липня його корпус здійснює невдалу спробу прорвати оточення.
Залишається не більше 500 осіб. В їхньому розпорядженні – лише кілька гвинтівок та трохи боєприпасів. У такому стані вони потрапляють в оточення близько 60 німецьких танків і тачанок з кулеметами.
Боротьба за самоповагу поміж ворогами
Загін Новодарова потрапляє в оточення Вермахту 5 липня 1941 року у лісі, за 13 кілометрів на захід від Мінська. Було сухо і спекотно. Новодарову та його товаришам, яким вдалося вижити, доводиться кидати свої партквитки просто докупи. Це момент приниження для радянського громадянина й офіцера: попереднє життя скінчилося. Віднині йдеться про виживання. Попереду багато важких рішень, великих і малих.
Спочатку Микола подумки шукає схованки для своїх нагород. Не можна дозволити ворогам знайти медаль «XX років Робітничо-селянській Червоній Армії», яку він отримав, маючи 31 рік. Німці не повинні дізнатися, що він добровольцем вступив до Червоної гвардії 11-річним хлопцем під час Громадянської війни, коли Білі прийшли в його рідне місто Камʼянське. Разом зі своїм батьком, більшовицьким командиром, брав участь в обороні Царицина як розвідник. Перед німцями треба видатися старшим за свій справжній вік – нібито 1902-го року народження, а не 1907-го – тоді все виглядатиме так, ніби його завербували до лав армії примусово.
І ще одна обставина, про яку німцям не можна дізнатися: його дружина Фріда – єврейка. Він не знає, чи сімʼя врятувалася. Евакуація одразу після нападу відбувалася у сумʼятті. Новодаров ще проштовхнув з платформи через вікно купе до Фріди своїх доньок: Світлану – три з половиною роки, і Галину, якій ще не виповнилося двох років. Всюди – вибухи німецьких бомб. Микола сподівається, що жінка й дочки вже приїхали до родичів в Казахстані й перебувають у безпеці, за тисячі кілометрів на схід від фронту.
У липні 1941 року у лісовій місцевості, за 13 кілометрів на захід від Мінська, Новодаров потрапляє у полон.
Спочатку його перевозять до «загального табору» в Мінську.
Оскільки в боях зʼявляється дедалі більше полонених, німці будують цілу систему з сотень таборів.
Військовополонених доставляють до армійських пунктів збору полонених (Armee-Gefangenen-Sammelstelle, AGSSt), що знаходяться далеко від фронту. Потім вони потрапляють до транзитних таборів, «дулагів» (Dulags), а тоді на територію Райху або на анексовані території. Там їх переміщують до так званих «шталагів» (Stalags), командних головних таборів, створених для простих чинів та нижчого офіцерського рангу, …
... чи до «офлагів» (Oflags), таборів для офіцерів та для вищих чинів.
Миколу разом з іншими офіцерами везуть через «шталаг» під Мінськом до «офлагу» в місті Бяла-Подляска (Польща), 400 кілометрів на південний захід.
Звідти Микола, змучений від щоденних знущань, принижень, побоїв, стрілянини та голоду, – потряпляє у містечко Гаммельбург у Нижній Франконії, менш ніж через місяць після свого захоплення у полон. Там військовий полігон був перетворений на табір для радянських офіцерів «офлаг» XIII D.
Німці намагаються з самого початку змусити Новодарова до співпраці. Ще у місті Бяла-Подляска його та генерал-майора з його частини намагалися вмовити дати радіоінтерв’ю в Берліні, в якому ті повідомили би про поразку Червоної армії. Обидва відмовляються, за що їх жорстоко поб’є німецький унтерофіцер.
У Гаммельбурзі німці швидко розуміють, що Микола користується авторитетом серед полонених офіцерів. Начальники табору намагаються залучити його до колаборації. Важкий вибір для Новодарова, переконаного радянського громадянина. Зовні він нібито погоджується на співпрацю, мусить погодитися.
В офіцерському таборі Гаммельбург створено два окремі блоки: «український блок» (на території шести колишніх німецьких казарм) для офіцерів, які ідентифікують себе як українці чи білоруси, а також для так званих «неросіян» і штабних офіцерів у чині майора. Загалом, приблизно 1 500-2 500 осіб. І «російський блок» на 2 500-3 500 осіб різних чинів, від офіцерів до капітанів, що вважають себе росіянами. Цей блок розміщується в 40 деревʼяних бараках.
Новодаров нібито співпрацює з німцями і стає старостою «російського блока». Він має стежити за чистотою в бараках, а також за тим, щоб його товариші у неволі приходили вчасно на перекличку та роздачу їжі. З іншого боку, він організовує своєрідну табірну поліцію для підтримки «наших радянських відносин». Пізніше один із ворожо налаштованих співвʼязнів писав у своїх спогадах, що Новодаров «за радянською системою поставив у кожну хату одного чи кількох інформаторів» і таємно стежив за політичними розмовами та настроями. Усіх, хто виступав проти комунізму чи Сталіна, нібито випадково втягували в бійки та «били до втрати свідомості». У звіті іншого доброзичливо налаштованого очевидця, навпаки, говориться: «Ніхто не може сказати чогось компрометуючого про нього як про офіцера чи патріота».
Керівництво табору залучає Миколу до так званого «військово-історичного кабінету»: тут радянські офіцери мають розповісти про поразку своєї військової частини, щоб дати німцям конкретне уявлення про дії Червоної армії. Микола пише три сторінки про свій кавалерійський корпус. Протягом певного часу він також збирає повідомлення від інших полонених і передає їх німцям.
За цю роботу Микола отримує деякі привілегії. Ні, він зовсім не хоче, щоб важлива інформація була передана німцям. Навпаки, Микола неодноразово заперечує власну причетність до стратегічних міркувань свого начальства, щоб приховати найважливіше: оперативні дані, які могли б бути корисними німцям у військовому і, насамперед, політичному плані.
Вміло маневруючи між власними радянськими переконаннями та вимогами німецької табірної адміністрації, Микола зміг уникнути жорстокої долі численних полонених. Особливо багато радянських солдатів було знищено в офіцерських таборах через те, що згідно з так званим «Наказом про комісарів», підозрювані в політичній агітації вʼязні та євреї-червоноармійці не вважалися військовополоненими, і тому могли бути знищені без суду та слідства.
Микола Новодаров був радянською людиною. У його житті практично не було дорадянських впливів. Голодомор, чистки, громадянську війну та окупацію він незмінно сприймає як «боротьбу з ворогом». Радянській владі він завдячує усім.
ВОНИ ВЖЕ НЕ ВІРЯТЬ У РАДЯНСЬКУ ПЕРЕМОГУ. ПОЧИНАЮТЬ ДЕМОНСТРАТИВНО МОЛИТИСЯ. ЦУРАЮТЬСЯ СЛОВА «ТОВАРИШ». ПИШУТЬ ДО ГЕСТАПО ДОНОСИ НА ЄВРЕЇВ і ПОЛІТКОМІСАРІВ.
Тим страшніше бачити йому, радянському офіцерові, як швидко змінюють свої погляди більшість його товаришів по військовій службі. Вони вже не вірять у радянську перемогу. Починають демонстративно молитися. Цураються слова «товариш». Пишуть до Гестапо доноси на євреїв і політкомісарів. Заснували партію на кшталт НСДАП (Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини). Микола не хоче опускатися так низько.
Невдовзі йому починають погрожувати свої ж співвʼязні. Врешті-решт вони донесли на нього за прорадянську діяльність. Наприкінці 1942 року, після півторарічного перебування в офіцерському таборі Гаммельбург, Миколу заарештує Нюрнберзьке гестапо.
Затримання Новодарова 18 грудня – не окремий випадок. На межі 1942/43 років 66 вищих радянських чинів, у тому числі дванадцять генералів, були заарештовані Гестапо в офіцерському таборі Гаммельбург і відправлені до поліцейської вʼязниці Нюрнберга.
Майже половина з них гине. Виживає трохи більше третини. Доля решти – невідома.
Минуло трохи більше місяця й 26 січня 1943 року більшість тих, хто вцілів, відправляють до концентраційного табору Флоссенбюрг.
Флоссенбюрг — один із багатьох концентраційних таборів, створених націонал-соціалістами в Німецькому Райху. На відміну від таборів для військовополонених, що перебували під контролем Вермахту, концентраційні табори знаходяться під управлінням СС.
Усі концтабори, крім основних таборів, мають числені «філіали» у підпорядкуванні великих виробничих підприємств, при розробці кар’єрів чи проведенні будівництва. Практично вся країна, а з часом й окуповані території, були вкриті величезною розгалуженою мережею таборів. Примусова праця, яку вимушені виконувати вʼязні концтаборів, стає важливою опорою німецької економіки.
Окрім основного табору, до складу концентраційного табору Флоссенбюрг також входило близько 80 підпорядкованих йому таборів-філіалів у радіусі до 170 км.
В’язнів тут використовують на різноманітних роботах у численних фірмах і на підприємствах СС. Починаючи з 1942/43 рр., їх залучають до примусових робіт перш за все у військовій промисловості: у виробництві зброї, кабелів, боєприпасів, пристроїв для бомбових прицілів, гармат, гранат, гільз та частин літаків.
Загалом у системі таборів Флоссенбюрг протягом років було увʼязнено близько 84 000 чоловіків, 16 000 жінок і навіть дітей. Умови життя вʼязнів за роки війни різко погіршилися. Третина всіх увʼязнених війни так і не пережили.
Як «капо» на конюшні
Флоссенбюрг лежить у мальовничій місцевості, біля підніжжя руїн середньовічного замку, між кількома гранітними кар’єрами у Верхньопфальцському лісі. У 1938 році націонал-соціалісти створили у цьому колишньому робітничому та eкскурсійному селищі концентраційний табір, де вʼязнів не лише ув’язнюють і тероризують, але й катують та експлуатують їх під час примусових робіт у каменоломнях.
На початку 1943 року з військовополоненого № 1642 Микола Новодаров тут стає в’язнем концтабору № 4210. Близько 50 радянських офіцерів з Гаммельбурга були доставлені до Флоссенбюрга. На той час тут вже багато місяців використовують примусову працю військовополонених з Радянського Союзу.
«Арбайтсруссен», так їх називають табірною мовою, після прибуття сюди часто перебувають у вкрай поганому стані. Як повідомляють очевидці, на вигляд вони «тільки шкіра та кістки», тому про якусь роботу не може бути й мови. В ієрархії табору вони, подібно до євреїв, знаходяться далеко внизу і тому постійно перебувають під загрозою знищення. Вони отримують гіршу їжу, ніж інші в’язні концтабору, – лише харчові відходи з кухні.
Головний табір концтабору Флоссенбюрг був побудований у 1938 році біля кар’єру, де в’язні мали добувати граніт.
Кар’єром керує Німецька земельно-камʼяна видобувна компанія (DEST, Deutsche Erd- und Steinwerke GmbH), підпорядкована СС. Вона постачає граніт для величезних архітектурних проєктів Гітлера в Берліні та в інших містах Райху.
Кількість увʼязнених у Флоссенбюрзі постійно зростає. Змінюється й склад примусових працівників, а також види примусової праці.
Головний табір складається з кількох бараків та інших будівель, які в 1938-1943 роках були побудовані переважно самими в’язнями.
Полонені розміщуються в дерев’яних бараках по обидва боки від «Апелльплатц», майданчика, де щодня проводиться перекличка. Спочатку один барак був розрахований на 250 увʼязнених, але у 1944/45 роках там перебуває вже майже 1 000 осіб.
У головній частині табору є також дві масивні кам’яні будівлі з похідною кухнею, пральнею та складом для білизни, а також лазарет і палати.
У Флоссенбюрзі, як і в інших таборах, СС все більше експлуатує працю радянських військовополонених. Кілька сотень з них гине в перші ж місяці.
Решту радянських військовополонених згодом розмістять у чотирьох спеціальних бараках типу «конюшні», будівництво яких було завершено лише в липні 1942 року. Швидше за все, в один з таких бараків потрапив і Микола Новодаров.
Вже з вересня 1941 року радянських військовополонених направляють у Флоссенбюрг на розстріл. Тут на узліссі біля крематорію солдати СС вбивають понад 1 000 увʼязнених солдатів Червоної армії.
З початку 1943 року масові розстріли тут відбуваються лише час від часу. У зв’язку з будівництвом очисної споруди місце страти переносять на внутрішнє подвір’я ізолятора. Убитих і померлих вʼязнів спалюють у крематорії, а їхній прах висипають у ями на узліссі.
З метою підвищення продуктивності праці керівництво СС ухвалює ввести систему преміювання. Відтепер увʼязнені отримують за хороші результати роботи так звані преміальні ваучери. Їх можна обміняти на додаткову їжу, тютюнові вироби або відвідування табірного публічного дому. Часто премії розподіляються самочинно. Євреї взагалі не отримували таких ваучерів.
З липня 1943 року жінок-в’язнів концтабору Равенсбрюк змушували працювати повіями в концентраційному таборі Флоссенбюрг.
Територія табору огороджена парканом з колючим дротом і контролюється з шести камʼяних сторожових веж і кількох додаткових деревʼяних веж.
Прямо перед воротами табору збудовано кілька бараків, де розміщуються охоронці СС.
Адміністрація табору – комендант, а також начальники табору, керівники будівництва, адміністративні керівники, лікарі та інші офіцери СС проживають на віллах СС у мальовничій місцевості поза територією табору.
Поза межами табору – кілька гранітних каменоломень та адміністративні будівлі Німецької земельно-камʼяної видобувної компанії (DESt).
У 1943 році фабрика Messerschmitt у Регенсбурзі переводить частину свого виробництва у Флоссенбюрг. У старих цехах каменоломні і ще у двох великих, спеціально побудованих, цехах вʼязні мають монтувати деталі для винищувачів. Виробництво у Флоссенбюрзі стає зразком для філіалів Messerschmitt в інших концтаборах.
А ще навколо табору розташовані гаражі. В одному з них, прямо перед комендантським штабом, а пізніше за казино СС, знаходяться конюшні СС, де працює Микола Новодаров.
Товариші-офіцери Новодарова – зараз на примусових роботах у кар’єрі. Микола бачить, як генерали вмирають від виснаження, як їх ведуть на розстріл. Страти відбуваються на узліссі, неподалік від крематорію. Невеликий струмок часом змиває кров у це місце. Мешканці скаржаться – не на вбивства, а на кров у струмку та постріли, які чути в місті.
Микола зможе уникнути цих звірств. Колись він вивчав німецьку мову у Військовій академії імені Фрунзе в Москві. Завдяки знанням мови та кавалерійській формі він отримує рятівну посаду капо на конюшні. Це робота поза воротами концтабору. У тихі хвилини Микола може думати, згадувати і, можливо, навіть мріяти.
Колись під час громадянської війни дванадцятирічним підлітком Микола перетинав зі своєю кобилою Лискою ворожий кордон, щоб передати важливі відомості. Одного разу він зустрів «рябого чоловіка з кавказьким акцентом»: той не представився, але спеціально для малого зробив на його зріст карабін. Дорослий Новодаров досі впевнений: це був сам Сталін. Мабуть, найбільша нагорода для нього. Навіть якщо це був не Сталін, а Троцький, чи хтось менш відомий.
Працюючи як капо у табірних конюшнях, він може знову організувати додаткове харчування. Для себе та інших. Найбільше йому до вподоби німецькі комуністи. Вони здаються йому стійкими, прагматичними товаришами, які роками ведуть антифашистську боротьбу в підпіллі. Вони розуміють, що протистояти можна лише, якщо не морити себе голодом.
Багато радянських товаришів цього не розуміють: для них Новодаров — зрадник. Миколі знову доводиться маневрувати. Тим часом СС затверджує новий порядок терору та намагається використовувати політичні, національні, соціальні та культурні відмінності між в’язнями в своїх цілях.
У міру того, як шанси на великі успіхи Вермахту на фронті зменшуються, різко погіршуються й умови життя вʼязнів концтабору. Зростає кількість нещасних випадків, захворювань і смертей. Під час таємних операцій СС вбиває понад 2 500 вʼязнів. Лише за останній рік війни есесівці розстріляють у концтаборі близько 1 500 осіб, переважно чоловіків і жінок з Польщі та Радянського Союзу.
Починаючи з 1944 року, Західний і Східний фронт зближуються. Керівники табору нервуються й починають знищувати документи і вбивати ще більше в’язнів.
У середині квітня 1945 року американські війська доходять до Верхнього Пфальцу і беруть одне місто за іншим. Адміністрація концтабору Флоссенбюрг починає замітати сліди злочинів та спішно «евакуювати» вʼязнів, аби не допустити до них союзників.
Перші групи «особливих в’язнів», а серед них й представники вищих військових чинів, вже з 8-го квітня відправляють залізницею до Дахау та інших таборів, розташованих південніше.
16 квітня близько 1 800 єврейських вʼязнів відправлено у 40 товарних вагонах в південному напрямку.
Але американські авіатори помилково приймають потяг із полоненими за операцію перекидання військ й атакують його з повітря так довго, поки локомотив остаточно не зупиняється у Шварценфельді. Загалом 133 увʼязнених стали жертвами повітряної атаки чи згодом були розстріляні солдатами СС.
Ті, що вижили, повинні йти пішки у напрямку Нойнбург-форм-Вальд.
У наступні дні нові групи вʼязнів рушили на «марш смерті», загалом від 16 000 до 20 000 осіб. Ці групи прямують різними маршрутами. Тисячі з них гинуть дорогою від голоду, хвороб та виснаження. Багатьох розстрілюють солдати СС.
Новодаров, ймовірно, йде з групою з приблизно 750 вʼязнів, яких 19-го або 20-го квітня відправлять на марш через Плейштайн, Вінкларн і Рьотц. 23 квітня його група прибуває до міста Родінг, де зіткнеться з 11-ою бронетанковою дивізією армії США.
Звільнений визволитель
23 квітня 1945 року виснажені вʼязні, серед них і Микола Новодаров, натрапляють на 11-ту танкову дивізію армії США. Охоронні загони СС розбігаються. Вʼязні теж. Новодаров бере командування групою із 102 осіб і веде їх у лісову смугу. Звідти вони спостерігають за наближенням літаків і танків. Це союзники, це їхній порятунок.
Та Микола хоче не просто звільнитися від ярма табору, а й сам стати визволителем. Ще у Баварському лісі він запропонує себе американській армії в якості офіцера звʼязку, щоб налагодити контакт з представниками радянської влади. Цю пропозицію сприймають з інтересом. Американські солдати ставляться до нього всерйоз і приймають до своєї армії. Микола бере участь у плануванні бою. Вранці 6 травня 1945 року радянський офіцер, нещодавно сам вʼязень концтабору, разом з американськими солдатами звільнює концтабір Маутхаузен.
Ось Микола Новодаров стоїть високо над Дунаєм, одягнений у форму американського полковника, в кашкеті з намальованою радянською зіркою. Разом з американськими військовими він має привітати вцілілих, переважно радянських в’язнів, зі звільненням. Він отримує від американців медаль «Бронзова зірка» за «видатні досягнення в бойових діях», а ще конфісковане німецьке авто.
Однак Новодаров мріє повернутися до рідної Червоної армії. 9 травня 1945 року Микола бере участь у святковому банкеті армії США. Наступного дня вдасться налагодити контакт із Червоною армією. Представники обох армій поздоровляють одне одного, роздають ордени та разом святкують.
Не минає й десяти днів, як Микола повернеться до своїх.
Із червня 1941 до травня 1945 року в німецький полон потрапили близько 5,7 млн радянських солдатів. Понад три мільйони померли від голоду та хвороб або були вбиті. Це масове знищення є одним із найбільших військових злочинів Другої світової війни. Навіть через понад 75 років після закінчення війни багато доль колишніх військовополонених залишаються так і не з’ясованими або з’ясованими не повністю.
Contributors
- Сценарій та текст: МатТіас Кальтенбруннер і Пеггі Лозе
- Ілюстрації: анна ЧЕ
- Анімація: Вікторія Спірягіна та Філіпп Ярін
- Редакція: Леонід A. Клімов
- Переклад українською: ВІКТОРІЯ СТУКАЛЕНКО
- Редакція перекладу: ОЛЕСЯ ЛАЗАРЕНКО, ПЕГГІ ЛОЗЕ
- Дослідження та вибірка зображень концетраційного табору Флоссенбюрг: Рене Бінерт, Timo заальманн
- Карти: АРТЕМ ЩЕНИКОВ ЗА УЧАСТЮ ЯРОСЛАВА БОРЕЦЬКОГО
- Дизайн: village one
- Публікація: 23 серпня 2024
- У СПІВПРАЦІ З МЕморіалом концентраційного табору Флоссенбюрг
