Жертвитієївійни
Серія п'ята: У блокадi
11 лютого 1942 року у Ленінграді суворий зимовий день. Надворі мінус 30 градусів, вулиці замітає хуртовина. 17-річна учениця Олена Мухіна щосили тягне за собою сани. Їй допомагає сусідка. Вони йдуть на вулицю Марата 76 – будинок, який тимчасово служить пунктом реєстраціїї померлих.
Згодом виходить сонечко. Обидві йдуть у булочну. Там Олена бере 600 грамів хліба. Половину віддає сусідці – за допомогу. Потім вона прямує до школи – не вчитися, а за порцією супу та пшоняної каші з крихіткою масла. Повернувшись додому, вона пиляє дрова і топить піч. У кімнаті потроху теплішає: вже 12 градусів.
Олена хоче принести води, але вже несила йти. На що ще вистачає сил, так це писати щоденник. Писати його вона почала девʼять місяців тому. Записи робить часто, майже щодня. Іноді пише більше, іноді менше. Перший запис без дати, зроблений, ймовірно, у травні 1941 року – приблизно за місяць до нападу Німецького Райху на Радянський Союз.
Вона пише: «Кожен може стати спритним, сильним, мужнім. Для цього потрібне лише одне – сила волі! Людина не народжується сміливою, сильною, спритною. Цьому вона навчається все життя, наполегливо, невтомно, як грамоті».
Того року Олені доведеться багато чому вчитися. Наполегливо і невтомно.
У скруті серед чужих
До війни Олена Мухіна жила з мамою Оленою та її подругою Азалією, яку вони звуть просто Акою. Мама Олена насправді не її мати, а тітка, її повне імʼя Олена Бернацька (дівоче прізвище – Мухіна). Рідна мати тривалий час тяжко хворіла. Тітка «Мама Лєна» перейняла роль матері.
Олена, Ака і мама Олена живуть разом в невеликій кімнаті у комуналці. Кілька сімей у великій квартирі колишньої дореволюційної будівлі. На кожну сімʼю – одна кімната; кухня та санвузол спільні для всіх мешканців квартири.
КІЛЬКА СІМЕЙ У ВЕЛИКІЙ КВАРТИРІ КОЛИШНЬОЇ дореволюційної ЗАБУДОВИ. НА КОЖНУ СІМʼЮ – ОКРЕМА КІМНАТА. КУХНЯ ТА САНВУЗОЛ СПІЛЬНІ ДЛЯ ВСІХ МЕШКАНЦІВ КВАРТИРИ.
Мама Олена як оформлювачка сцени заробляє небагато. Раніше вона була балериною, але після нещасного випадку не може танцювати. Їй часто доводиться позичати гроші у сусідів і знайомих. Нічого незвичного: значна частина міського населення Ленінграда тоді потерпала від бідності. У тисняві, пліч-о-пліч із ближніми, в оточенні численних незнайомців, що так само намагалися вижити в радянському повсякденні.
Коли Олена у травні 1941 року починає писати щоденник, їй 16 років. Вона здає останні шкільні іспити і стоїть на порозі дорослого життя. Подібно до свого кумира, Григорія Печоріна, героя роману «Герой нашого часу» Михайла Лермонтова, вона хоче описати власні переживання. І пише про все: про школу, своїх однолітків. З ким би вона могла дружити? Чому завжди не знає, про що говорити, коли зустрічає Вовку? І чи він теж закоханий у неї – як і вона в нього? Вона вирішує стати добропорядною радянською громадянкою. Але часто розмірковує, чи не надто вона вдумлива для цього світу.
Літо
22 червня 1941 року опівдні Олена слухає офіційні радіоновини: Німеччина напала на Радянський Союз. Відтепер радіомовлення стає життєво важливим джерелом. Олена з нетерпінням чекає на подальші новини. Натомість звучать військові пісні та інформація про мобілізацію.
Майже опівночі вона записує: «А літаки все кружляють над містом, і хоча знаєш, що там, за штурвалом, наші радянські льотчики, а все ж стає якось не добре. Адже так само незабаром ревітимуть мотори ворожих бомбардувальників. Як страшно».
Саме у цю першу ніч війни Олена вперше пережила повітряний наліт і почула грім зеніток. На кухні вона тулиться до мами Олени. Через півгодини повітряна тривога стихає, і обидві Олени лягають спати, не роздягаючись.
Вермахт має розбити Червону армію в ході «бліцкригу» (т.зв. «блискавичної війни») максимум за три місяці та підкорити значну частину європейської частини Радянського Союзу. Таким був первісний план Гітлера.
Після нападу 22 червня 1941 року гітлерівські війська швидко просунулися в глиб радянської території. На Ленінград наступає група армій «Північ». У червні 1941 року Ленінград знаходився приблизно за 1000 кілометрів від німецько-радянського кордону, який був проведений після окупації Польщі Німецьким Райхом і Радянським Союзом у 1939 році.
Четверта танкова група, а також 16-та й 18-та армійські дивізії Вермахту мали захопити Прибалтику та радянські порти за кілька тижнів, щоб таким чином перевести весь регіон Балтійського моря під владу Німеччини.
1 липня 1941 року Вермахт захоплює Ригу, а 5 липня російський Остров, що знаходиться за 50 кілометрів на південь від Пскова…
… і близько 350 кілометрів від Ленінграда.
З початком війни життя Олени все більше змінюються. У перші дні про війну дізнаються лише з новин по радіо. Олена чує про «запеклі кровопролитні бої», німецькі втрати та британсько-американську підтримку Радянського Союзу. Й описує це все у своєму щоденнику.
5 липня вона пише, що німці підходять до Смоленська, незважаючи на великі втрати. За кордоном зростає ненависть до фашистів і прихильність до нас, до нашої великої батьківщини. У Москві та Ленінграді формується народне ополчення. Нещодавно по радіо виступав Сталін. Олена має протягом трьох годин розвантажувати баржу з цеглою. Це трудовий обов’язок — праця не така вже й важка, але за неї, на жаль, не платять. Вчора вона була у Вовки. Який він хороший, здоровий і веселий. Постійно жартує.
По сусідству організовують робочі групи. Олена тягне деревʼяні балки з горища вниз і пісок нагору, щоб зменшити ризик пожежі у разі влучення бомби. Будують газоукриття. Вона вантажить цеглу і риє траншеї. Знову й знову лунають сигнали повітряної тривоги.
У середині липня Олену з групою молодих людей відправляють на трудові роботи під Оредеш, на південь від Ленінграда. Тут за містом тисячі ленінградців у складі бригад ночами копають окопи.
„ТАК МИ Й ЖИЛИ. ВЕСЕЛО. ШУМНО. НЕСТРИМНО“
Робота важка. Проте тут панує атмосфера, що нагадує літній табір: дівчата та хлопці знайомляться, ночують у приміщенні школи, відпочивають після роботи, співають, танцюють, сваряться, фліртують, цілуються. «Так ми й жили. Весело. Шумно. Нестримно», записує вона 25-го серпня, вже повернувшись до Ленінграда.
Там вона переживає і перші повітряні бої. Бачить літаки, що кружляють, мов божевільні, і чує автоматні черги, що тріщать на різні лади. Всі зенітки звучать по-різному: одні гуркочуть, інші гаркають, треті бухкають. Іноді це звучить як зенітний концерт. Стає моторошно.
Наприкінці серпня Олена повертається додому в Ленінград. Від мами Олени вона дізнається, що її рідна мати, яка важко хворіла, померла ще два місяці тому.
Осінь
На початку вересня війна приходить і до Ленінграда. Продуктові картки вже були запроваджені, але пайки все більше скорочують. Олена не належить до робітників чи службовців. Для неї діє третя категорія: члени сім’ї. Менше отримують лише діти до 12 років.
З липня 1941 року Олена могла розраховувати на 400 грамів хліба на добу, з 2 вересня – отримувала 300 грамів, а з 12 вересня – лише 200 грамів. Крім хліба в обмежених кількостях, нерегулярно можна було отримати м’ясо, макарони, жир та кондитерські вироби.
ТРІСК, ГУРКІТ, ЗДАВАЛОСЯ, ЩО САМЕ НЕБО РОЗКОЛЮЄТЬСЯ. ЛЮДИ КОТИЛИСЯ ЗІ СХОДІВ, МОВ ГОРОХ
Останнім часом у місті не змовкає гуркіт гармат, снаряди влучають в будинки. 8 вересня Олена вперше пережила бомбардування поблизу її будинку і побігла в укриття: «Тріск, гуркіт, здавалося, що саме небо розколюється. Люди котилися зі сходів, мов горох».
Відтепер Олена рахує повітряні тривоги і кожного разу біжить в укриття. Із собою невеличка валіза з усім необхідним. Спочатку в її записах переважає бадьорий, патріотичний настрій, «пишаюся тим, що я ленінградка». Вона впевнена в перемозі і повторює гасла пропаганди. Та, почувши, що в середині вересня німці взяли Київ, її опановує сумнів. Пише, що вже не вірить, що Ленінград не здадуть. Місто, напевно, перетворять на руїни, а потім захоплять. Ті, кому вдасться втекти, житимуть у лісах і там помруть – від холоду, голоду чи просто будуть убиті.
Та на той час Вермахт вже не планує брати Ленінград. Армійське керівництво реалізує інший план.
Ленінград з приблизно трьома мільйонами жителів є другим за величиною містом у Радянському Союзі. Тут розташовані великі заводи, військові бази та стратегічно важливий порт Балтійського моря. Згідно з первісним планом Гітлера, місто слід було захопити блискавично, а тоді знищити. Так само й Москву.
20 серпня 1941 року Вермахт перерізає залізничну лінію Москва–Ленінград під Чудово.
29 серпня німецькі війська захоплюють Ревель (сьогодні Таллінн).
Однак сценарій «бліцкригу» невдовзі зазнає краху. Незважаючи на початкові успіхи Вермахту, наприкінці липня німецькі війська вже були виснажені. Водночас посилюється опір Червоної армії. Німецьке військове керівництво визнає, що рівномірно ефективне просування на всіх трьох ділянках фронту – північ, центр і південь – не можливе.
Зваживши можливі витрати та вигоди, Німецький Райх зосереджує військові сили на Москві та на південному фронті – Україні.
Це рішення, прийняте влітку 1941 року, – фактично ще до боїв за Ленінград – й обумовило майбутні страждання цивільного населення Ленінграда. «Ленінград треба не взяти, а просто заблокувати», — пише у своєму бойовому щоденнику наприкінці липня 1941 року головнокомандувач групи армій «Північ» Вільгельм Ріттер фон Леєб.
Населення міста нехай голодує. Пропозиції капітуляції з боку радянської сторони відхилятимуться. Наприкінці серпня верховне командування німецького Вермахту вирішило «затиснути Ленінград у максимально тісне кільце, щоб заощадити власні сили». Ця блокадна стратегія є винятковим випадком у перебігу Великої вітчизняної війни.
На початку вересня німецькі війська вже були на підступах до Ленінграда. 8 вересня Вермахт взяв місто Шліссельбург, розташоване у витоку річки Неви, в гирлі якої й знаходиться Ленінград. Таким чином, місто було заблоковане.
16 вересня гітлерівські війська на ленінградському фронті отримали наказ зупинитися. До кінця місяця більшість розташованих тут німецьких частин і найпотужніша військова техніка були передислоковані до Москви. Північна ділянка фронту стає другорядним театром війни.
9 листопада 1941 року німецькі війська зайняли Тихвінський залізничний вузол на сході Ленінграда. Це означало, що кільце навколо Ленінграда практично зімкнулося, оскільки було перекрите залізничне сполучення із територією Росії та були закриті транспортні магістралі через Ладозьке озеро.
У блокадному Ленінграді постачання ззовні припинилося. Бракує їжі, електроенергії та палива.
На Олену Мухіну і все мирне населення Ленінграда насувається сувора, надзвичайно люта зима й боротьба за виживання.
Наприкінці вересня Олена наймається на роботу санітаркою. Вона працює в лікарні по 24 години на добу і відчуває себе потрібною. Олена вперше бачить мертву людину і дивується власній реакції: «Я зовсім не боюся мертвих. Мені просто так шкода їх». Вона знає, що теж може скоро померти.
ГОДИНАМИ ВОНИ СИДЯТЬ В УКРИТТІ. ОДНОГО РАЗУ ЙДУТЬ В КІНО.
Свого милого Вову вона більше не бачить. У неї залишилася одна подруга – Тамара. Вони годинами сидять у бомбосховищі. Одного разу йдуть в кіно.
У Ленінграді ще є гроші та розваги. Але їхня цінність падає, і вони незабаром стають нікому не потрібними, адже бракує основ життя: їжі та тепла. Особливо взимку.
А зима того року приходить рано.
Зима
Із середини жовтня вже почалися перші заморозки, з листопада мороз став стійким, з грудня – двозначні мінусові температури, а з початку нового року – на термометрі незмінно до -30 градусів. Люди, які опинилися у пастці блокадного Ленінграда, потерпають від лютого холоду. І смертельного голоду.
ОЛЕНА ОТРИМУЄ 125 ГРАМІВ ХЛІБА НА ДОБУ. ЗАГАЛОМ 600 КАЛОРІЙ. ЇЙ ПОТРІБНО ЩОНАЙМЕНШЕ ВТРИЧІ БІЛЬШЕ.
Харчові пайки дедалі зменшують. Забезпечення міста харчами та паливом вистачить лише на короткий час. Радянське керівництво навіть після нападу Німеччини не робило стратегічних запасів. Після захоплення Тихвінського залізничного вузла приблизно за 200 кілометрів на південний схід від Ленінграда постачання через Ладозьке озеро перервалося. Авіатранспорт не міг допомогти, аби задовольнити потреби близько двох мільйонів жителів. Міська влада зменшує продовольчі пайки до найнижчого рівня за весь період блокади.
Їжа стає для Олени головною темою, так само, як і для всіх жителів Ленінграда. Місто бомблять з повітря, обстрілюють з гармат, але це ще нічого. Жахливо, що ситуація з харчуванням погіршується з кожним днем, пише Олена 21 листопада. Свій день народження, 21 листопада, вона все ж хоче відзначити, тим паче, що він припадає на перший день третьої декади. Обовʼязково будуть кондитерські вироби.
«НАС БОМБЛЯТЬ З ЛІТАКІВ, ОБСТРІЛЮЮТЬ З ГАРМАТ, АЛЕ ЦЕ ЩЕ НІЧОГО. … ОСЬ ТЕ, ЩО НАШЕ ПРОДОВОЛЬЧЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОГІРШУЄТЬСЯ З КОЖНИМ ДНЕМ, ЦЕ ЖАХЛИВО»
Та вона голодує і проводить 17-й день народження в ліжку з лихоманкою. Окрім 125 грамів хліба, Олена отримала 200 грамів цукерок.
Офіційно продукти можна купувати лише за продовольчими картками, а будь-яка приватна торгівля суворо заборонена й загрожує покараннями, такими, як втрата роботи, виключення з партії та, у важких випадках, примусові роботи. Окрім 125 грамів хліба на добу, Олена отримує за талонами деякі продукти харчування, це – зерно, рис або макарони, солодощі, наприклад, шоколад або кондитерські вироби, жир і м’ясо. Загалом 600 калорій на день – їй потрібно щонайменше втричі більше.
Ленінград дуже змінюється. Він перетворюється на блокадне місто.
Олена Мухіна живе в центрі Ленінграда, у великому багатоквартирному будинку на Загородному проспекті, 26.
Перше, на що звертаєш увагу в блокадному місті, це зенітні установки, які всюди маячіють.
Атаки Вермахту посилюються. Мішенями фугасних і детонуючих бомб, а також обстрілів артилерії стають промислові та адміністративні будівлі. Лише 8 вересня було зареєстровано майже 6,5 тисяч вибухів.
Станом на 19 вересня у результаті обстрілів було вбито чи поранено близько 1600 осіб.
5 жовтня в будинок Олени також влучає детонуюча бомба. Починається пожежа. Про загиблих не повідомлялося.
Тільки за перші два місяці блокади радянська влада зафіксувала щонайменше 31 570 нальотів німецької авіації. Повідомлялося про щонайменше 3964 поранених і 1120 загиблих.
Мертві тіла тепер є частиною міського ландшафту. На прийомні пункти чи кладовища на підводах та санях везуть не лише постраждалих від обстрілів, а й померлих від голоду та холоду.
У блокадному Ленінграді повсякденне життя крутиться навколо їжі.
Кожного дня Ака виходить з дому рано-вранці і бігає від магазину до магазину із талонами (своїми, Оленчиними та мами Олени), щоб отримати продукти. Часто вона повертається з порожніми руками. Хліб – життєво необхідна їжа – тепер печуть з усього, що можна знайти: солоду, ячменю, сої, висівок, соснового лубу, березових гілок, целюлози. Ця випічка здобула сумну славу «блокадного хлібу».
«НАГРІТИ ВОДУ І РОЗЧИНИТИ В ОКРОПІ БРУСОК СТОЛЯРНОГО КЛЕЮ. ПОТІМ ДОВЕСТИ ДО КИПІННЯ І РОЗЛИТИ ПО ТАРІЛКАХ».
Незважаючи на заборону, починають діяти стихійні ринки зі спекулятивними цінами. Люди продають різний крам або обмінюють речі на їжу чи дрова. За алюмінієвий чайник Олена отримує лише 250 грамів хліба.
Через гостру нестачу харчування, люди інколи готують з альтернативних продуктів, наприклад, холодець – зі столярного клею. Олена записує «рецепт» мами Олени: Нагріваєте приблизно дві тарілки води і розчиняєте в окропі брусок столярного клею, потім доводите до кипіння, розливаєте по тарілках, і ставите на підвіконня. «Коли ми прокинулися о шостій ранку, наш холодець був готовий. Нам обом він дуже смакував». Цю страву Олена вважає нешкідливою і, навіть навпаки, дуже поживною.
«ВІН ГОДУВАВ НАС ДЕСЯТЬ ДНІВ, І БУЛО Б ДОБРЕ ДЕСЬ ЗНАЙТИ ЩЕ ОДНОГО КОТА. НІКОЛИ НЕ ДУМАЛА, ЩО КОТЯЧЕ М’ЯСО ТАКЕ СМАЧНЕ І НІЖНЕ»
Також їдять домашніх тварин. В щоденнику Олена дякує своєму коту: «Він годував нас десять днів. Десять днів ми одним котом і підтримували своє існування. − Ніколи не думала, що котяче м’ясо таке смачне, ніжне».
Були також задокументовані випадки канібалізму; зневірені люди їли м’ясо померлих. Проте вбивства частіше відбувалися через пайкові картки. Олена про це не пише. Влада в блокадному місті не допускає таких новин.
Постійне недоїдання незабаром дається взнаки. Олена переживає за маму Олену та Аку. З кожним днем вони слабшають. Намагаються витрачати якомога менше енергії: не ходити занадто багато, більше сидіти і лежати. Якщо Олена довго сидить, а потім хоче підвестися, їй доводиться сильно напружувати м’язи. Вночі, коли вона хоче на нічний горщик, ноги підгинаються, і вона не може встати з ліжка.
Але надворі вона намагається йти швидко, щоб за один раз подолати потрібну відстань: «Якщо сповільнюєш крок, то ноги починають заплутуватися». Це підтверджують й інші. В бомбосховища вже майже ніхто не йде: через недоїдання у людей не вистачає сил йти по сходах.
І незабаром стається те, чого Олена так боялась: Ака помирає 1 січня 1942 року, у свій 76-й день народження.
Мамі Олені стає все гірше. У лютому вона вже майже не підводиться з ліжка, а якщо й встає, то лише за допомогою Олени: спочатку одна нога, потім друга. Коли Олена торкається її ніг, вона жахається: ноги мов у ляльки, самі кістки, а замість м’язів просто шматки шкіри.
7 лютого 1942 року, перед тим як заснути, Олена приходить до мами Олени і каже: «Поцілуй мене, Мамусю! Ми так давно не цілувалися». Мамине суворе обличчя пом’якшується, вони обіймаються і плачуть. «Мамочко, люба!» – «Оленочко, як же нам двом не пощастило!». Тоді вони лягають спати.
«ПОЦІЛУЙ МЕНЕ, МАМУСЮ! МИ ТАК ДАВНО НЕ ЦІЛУВАЛИСЯ»
Вночі мама постійно кличе Олену і каже, що їй зараз так добре, так легко, що завтра їй стане набагато краще. Вона ніколи не була такою щасливою, як зараз. Потім обидві знову засинають.
Олена прокидається серед ночі і чує мамине хропіння, здається, ніби в горлі щось булькає. Олена штовхає її і кличе. Мама відкриває очі й дивиться на Олену порожнім поглядом. Лоб холодний, руки й ноги холодні, пульс ледве відчутний. Незабаром мама міцно стискає зуби. Вона більше не приходить у свідомість і тихо вмирає. Її не стало.
Олена з двірничкою кладуть тіло мами Олени на сани і везуть її так само, як місяць тому Олена везла Аку з мамою Оленою: на вулицю Марата, 76, де приймають померлих.
Пізніше Олена пише, що перед їхніми санями стояла довга черга таких саме саней. На деяких – по два-три тіла.
Там у внутрішньому дворі збирають і реєструють померлих. Тоді їх вантажівками везуть на Волковське кладовище. Та взимку тіла відразу не поховаєш. Мерзла земля надто тверда.
У першу зиму облоги загинуло близько 250 тисяч людей – це чверть мільйона.
Весна
Залишившись самою, Олена переїжджає до своєї шкільної подруги Галі та її батька. Її приймають із відкритими обіймами, та постійний голод не вгамувати. Продовольче забезпечення жителів покращується повільно. Зараз Олена голодує, отримуючи 300 грамів хліба на добу.
Водночас вона готується до того, щоб полишити місто. Олена прагне бути ближче до родини, і у неї є родичі у Горькому, які готові її прихистити. Вона сподівається на евакуацію з обложеного міста.
Олена долає почуття самотності, прислухається до друзів і незнайомців, організовує своє життя. Виписується з кімнати в комуналці, продає меблі і офіційно реєструється у Галі. Крім того, Олена отримує доступ до спеціальної їдальні з кращим харчуванням. Вона проводить цілі дні в черзі, щоб зареєструватися для евакуації – кілька разів безуспішно, адже охочих поїхати з міста набагато більше, аніж вільних місць.
Червона армія змогла повернути Тихвін вже 7 грудня 1941 року.
У середині грудня вона відкинула німецькі війська за річку Волхов.
Відтепер евакуація та продовольче постачання знову можливі: залізницею та через Ладозьке озеро на сході Ленінграда. Хлібні пайки в місті трохи збільшуються.
Ця «дорога життя» більше двох років залишатиметься єдиним способом продовольчого постачання та евакуації населення. Щодня в Ленінград надходить в середньому близько 4000 тонн вантажу – майже половина це продовольство і третина – енергоносії. До квітня 1942 року по кризі через Ладозьке озеро було евакуйовано понад півмільйона осіб.
17 січня 1942 радянське керівництво прийняло рішення про евакуацію цивільного населення Ленінграда, а через тиждень перший потяг з евакуйованими прибув до Вологди. Відбираючи тих, хто підлягав евакуації, влада керувалася не гуманітарними стандартами, а прагматичними міркуваннями: можлива користь для війни та лояльність до радянської системи.
Як сирота Олена Мухіна не належить до жодної пільгової категорії, що підлягають евакуації.
Та на мільйони людей, що мали лишитися в Ленінграді, чекають ще дві суворі блокадні зими. Сотні тисяч мешканців їх не переживуть.
У січні 1943 року Червона армія змогла пробити сухопутний коридор до Ленінграда на південному березі Ладозького озера, проте не змогла відкинути Вермахт на віддалені позиції.
Лише в січні 1944 року, після 872 днів в облозі, ударом Червоної армії блокада Ленінграда була остаточно припинена.
Навесні в Ленінград приходить сонце і тепло. Це полегшує боротьбу за виживання. Крига на Ладозькому озері тане. Олені доводиться чекати на судна для евакуації цивільного населення.
Тим часом харчові пайки продовжують потроху збільшуватися. Відновлено рух трамваїв, відкриваються школи. У зруйноване місто повертається життя. Олена мріє про кращий одяг, йде в кіно, навіть знову зустрічає Вовку. Вона шокована тим, як він змінився: зовсім охляв, недоїдає.
Водночас німці продовжують бомбардувати місто та обстрілювати його з артилерії . Олена боїться, що вона все ж таки помре.
НА ПОЧАТКУ ЧЕРВНЯ 1942 ОЛЕНА МУХІНА ПОЛИШАЄ ЛЕНІНГРАД
Але ту весну вона пережила. А незабаром соціально незахищені люди і такі, як вона, теж отримають шанс евакуюватися.
На початку червня 1942 року Олена Мухіна полишає Ленінград.
Її щоденник закінчується 25 травня 1942 року – вечерею. Тепер від третьої особи – бо мріє стати письменницею – вона пише про те, як Олена ввечері варить собі суп із кропиви.
Для Олени Мухіної блокада закінчується влітку 1942 року. Таким чином, вона рятується від смертельної небезпеки і переїжджає жити до тітки в місто Горький (нині Нижній Новгород).
Contributors
- Сценарій та текст: ГЕРО ФЕДТКЕ та ПЕГГІ ЛОЗЕ
- Іллюстрації: АННА ЧЕ
- Анімація: ВІКТОРІЯ СПІРЯГІНА ТА ФІЛІПП ЯРІН
- Редакція: ЛЕОНІД A. КЛІМОВ
- Карти: АРТЕМ ЩЕНИКОВ,
- Дизайн: VILLAGE ONE
- Переклад українською: Вікторія Стукаленко
- Редакція перекладу: Олеся Лазаренко та Пеггі Лозе
- Опубліковано 15. листопада 2024
