Жертвитієївійни
Серія дев'ята: Яр смерті
На північно-західній околиці Києва є урочище, про яке у 1930-х роках знали лише місцеві жителі. В історію воно увійшло під назвою Бабин Яр.
До ХІХ століття навколо довгого і глибокого яру були пустища та дикі чагарники, і тільки з початком індустріалізації українська столиця почала сюди «вростати» .
Кожен, хто наблизиться до цього місця, буде розстріляний
На заході, в передмісті Сирця, збудували армійський тренувальний табір, а на півдні і сході – великі цвинтарі. Сам яр майже не використовують. Подекуди тут у кар’єрах видобувають пісок під розбудову Києва. Там, де росте трава, пасуться кози. На початку літа 1941 року яр перекривають; німецькі окупанти встановлять тут таблички: «Кожен, хто наблизиться до цього місця, буде розстріляний». 29 вересня 1941 року на цьому місці опиняється Діна Пронічева.
Розстріляне відродження
Діна Пронічева не є уродженкою Києва. Її єврейська родина переїхала сюди в 1916 році, під час Першої світової війни, з Чернігова, що на півночі України. Відтоді українська столиця зазнала низку потрясінь: Жовтнева революція, голод і громадянська війна суттєво вплинули на життя в Києві, спричинивши значні демографічні коливання. Лише в період 1919-1920 років з Києва виїхало 180 000 із 540 000 мешканців.
ЗГІДНО З ПЕРЕПИСОМ 1939 РОКУ, ПОНАД ЧВЕРТЬ МЕШКАНЦІВ КИЄВА ЗАЗНАЧИЛИ В ГРАФІ «НАЦІОНАЛЬНІСТЬ», ЩО ВОНИ ЄВРЕЇ
Водночас єврейське населення в місті невпинно зростає, адже, попри численні погроми, столиця все ж забезпечує певний захист від антисемітського насильства. Під час останнього перепису населення перед Другою світовою війною, у 1939 році, понад чверть із майже 850 000 мешканців зазначили в графі «національність», що вони євреї. Про Діну та її родину нам відомо небагато. З батьками – скляром Мироном Мстиславським і його дружиною Ганною Мстиславською – Діна розмовляла вдома російською. Навчалася в українській середній школі в Києві. Мовні навички, які вона там здобула, виявилися під час німецької окупації життєво важливими. У 1932 році Діна вийшла заміж за росіянина Віктора Пронічева.
«НаціональнА за формою, соціалістичнА за змістом»
У міжвоєнний період радянська національна політика ґрунтується на принципі: «Національна за формою, соціалістична за змістом». Попри політичні обмеження, у Києві поряд з українською культурою активно розвивається єврейська культурна спільнота. Діяли єврейські школи та Інститут пролетарської єврейської культури, а письменники, що пишуть мовою їдиш, зокрема Перец Маркіш і Давид Гофштейн, представляють свої твори на сцені нового Єврейського національного театру.
У цьому культурному житті бере участь і юна Діна: вона закінчує театральне училище та військову школу зв’язку, відвідує театральний інститут, але не закінчує його. З часом вона влаштовується актрисою в Київський театр ляльок.
СТАЛІНСЬКА ХВИЛЯ РЕПРЕСІЙ 1930-Х РОКІВ поклаДЕ край ЕТАПу КУЛЬТУРНОГО Розмаїття
Сталінські репресії 1930-х років покладуть край періоду культурного розмаїття. Єврейська культурно-національна ідентичність зазнає значних обмежень, а українська інтелігенція піддається ще жорстокішим переслідуванням: письменників заарештовують та розстрілюють. В Україні цей період досі називають «Розстріляним відродженням». Водночас закриваються й більшість єврейських культурних установ і всі єврейські школи.
Коли 22 червня 1941 року німці нападають на Радянський Союз, колеги-чоловіки Діни з лялькового театру змушені приєднатися до Червоної армії. Театр призупиняє роботу. Чоловіка Діни теж призивають, тож вона залишається в місті сама з двома дітьми – одній дитині на той час був рік, а другій – три. Завдяки вмінню друкувати вона запропонує свої послуги як секретарки у радянському військовому штабі 37-ї армії.
Відразу після вторгнення група армій Вермахту «Південь» стрімко просувається вглиб України. Вже за два тижні перші підрозділи 1-ої танкової групи доходять до річки Ірпінь, опинившись лише за десять кілометрів на захід від української столиці.
Наприкінці липня 1941 року Червоній армії вдається стабілізувати південно-західний фронт.
У серпні 1941 року Гітлер особисто прийме стратегічно важливе рішення: групу армій «Південь» відтепер має підтримувати 2-а армія групи армій «Центр».
Після Смоленської битви, про яку ми розповідали в шостій серії, частина німецьких дивізій повертає на південь, захоплює Гомель і з’єднується з групою армій «Південь» на Дніпрі, утворюючи спільний фронт. Унаслідок цього шість радянських армій під командуванням генерал-полковника Михайла Кирпоноса опиняються в оточенні під Києвом.
Кирпонос просить Сталіна дозволити йому евакуювати місто і відвести свої частини на схід. Але диктатор дає згоду лише 17 вересня. Тоді для початку евакуації вже пізно. Котел вже тиждень як закрився.
У Києві панує паніка. Місто переповнене біженцями, багато з яких змушені ночувати в парках просто неба. Радянське керівництво наказало розпочати евакуацію на початку липня, проте евакуаційні заходи переважно стосуються ключових державних установ та промислових підприємств. Квитки на транспорт у східному напрямку видають лише фахівцям і високопосадовцям.
Водночас радянська таємна поліція заарештовує сотні людей, звинувачених у зв’язках із «ворогами народу», «перебіжчиками» та дезертирами. Багатьох із заарештованих розстрілюють у лісовому масиві неподалік селища Биківня за кілька кілометрів на північний схід від Києва, де НКВС ще у 1937 році поховало тисячі жертв Великого терору.
ВЕРМАХТ МАСОВО РОЗПОВСЮДЖУЄ ЛИСТІВКИ ІЗ ЗАКЛИКОМ: «БИЙТЕ ЄВРЕЇВ!»
Багато представників єврейської громади розуміють, що з приходом німців на них насувається справжня катастрофа. Вермахт масово розповсюджує антисемітські листівки із закликом: «Бийте євреїв!». Понад дві третини київських євреїв полишають місто, проте щонайменше 50 тисяч залишаються.
Коли 17 вересня 1941 року Діна приходить на роботу, вона дізнається від начальства, що Червона армія готується до відступу. Однак їй дозволяють залишитися в Києві через те, що у неї маленькі діти. Зваживши всі ризики евакуації, вона вирішує залишитися. Через два дні німецькі війська входять до Києва.
«Ми – росіяни»
До 26 вересня лише під Києвом німці візьмуть у полон близько 600 тисяч радянських військових. Серед полонених і 26-річний Володимир Давидов. Він єврей і, як і багато чоловіків, був мобілізований одразу після німецького вторгнення. Раніше він працював в управлінні «Волгобуду» – підрозділі в структурі ГУЛАГу, який будував дамби на річці Волга.
СИТУАЦІЯ З ПОСТАЧАННЯМ ТАМ КАТАСТРОФІЧНА, НІМЦІ НАВМИСНО МОРЯТЬ ПОЛОНЕНИХ ГОЛОДОМ
До середини жовтня Давидов проходить через чотири різні табори для військовополонених, зокрема, побуває у Дарницькому таборі на східній околиці Києва. Ситуація з постачанням там є катастрофічною – німці навмисно морять или полонених голодом. Найбільше страждають єврейські в’язні: сотні з них утримують ізольовано, тісно зганяючи на загороджену ділянку посеред табору. Без їжі та води ті швидко помирають.
Інших військовополонених змушують кидати камінням в групу в’язнів-євреїв; німці теж кидають в них камінням та били палицями.
Володимир успішно приховує своє єврейське походження. Його батьки охрестилися в 1912 році, за три роки до його народження, щоб батько міг відвідувати консерваторію в Санкт-Петербурзі. З часів юності Володимир каже, що він росіянин. У Дарницькому таборі це рятує йому життя.
З ЧАСІВ ЮНОСТІ ВОЛОДИМИР КАЖЕ, ЩО ВІН РОСІЯНИН
Тим часом у місті Діна Пронічева навідує батьків та молодшу сестру, що мешкає з ними. Вона глибоко засмучена: щойно стала свідком жахливої сцени – з четвертого поверху будинку навпроти викинули єврейську актрису. Незабаром після цього Діна бачить, як у дворі її будинку переслідують сусіда-єврея.
Незабаром німці навідуються і до неї: вони ходять по квартирах, щоб зробити перелік євреїв, які проживають у місті. Діна живе зі свекрухою, дуже набожною жінкою. Коли до них приходять німці, вона вказує на православні ікони. Це означає: «Ми – росіяни». І німці йдуть.
КОЛИ ПРИХОДЯТЬ НІМЦІ, ВОНА ПОКАЗУЄ НА ПРАВОСЛАВНІ ІКОНИ. ЦЕ ОЗНАЧАЄ: «МИ – РОСІЯНИ»
24 вересня 1941 року в центрі Києва вибухне серія бомб. Їх перед відступом радянських військ заклали у великих будівлях уздовж Хрещатика диверсійні групи НКВС. Бомби вибухнули й у готелі «Континенталь», де знаходився штаб німецької 6-ої армії. Багато офіцерів Вермахту гинуть під час вибуху. Пожежа поширилася на прилеглі вулиці та перетворила на попіл багато будівель у центрі міста.
Німецький міський комендант Курт Еберхард і тодішній керівник зондеркоманди 4а Пауль Блобель вирішують розпочати антиєврейську кампанію, яка на той час вже була ретельно спланована. У внутрішніх документах масове вбивство фігурує як помста за вибухи бомб. Боєприпаси забезпечує Вермахт. Блобель, який уже мав досвід проведення масових розстрілів, очолив зібрані для цього загони вбивць. Він уже вибрав відповідне для розправи місце.
28 вересня 1941 року по всьому місту з’являється наказ: «Усі євреї міста Києва і його околиць повинні зібратися в понеділок 29 вересня 1941 року до 8 години ранку на розі вулиць Мельникова і Докторівської (біля кладовища). Взяти із собою документи, гроші, цінні речі, а також теплий одяг, білизну тощо. Усі, хто не з’явиться, будуть розстріляні».
Діна мешкає в центрі міста на вулиці Воровського. Увечері 28 вересня вона відвідує свою родину, що живе на Тургенівській.
Батько, мати і сестра дуже хвилюються і просять Діну залишитися в них на ніч.
Наступного дня, 29 вересня, близько сьомої ранку вони разом вирушають на збірний пункт.
Пройти вузькими вуличками центру міста майже неможливо. Тисячі людей йдуть в одному напрямку, на західну околицю міста – деякі тягнуть за собою вози з усім своїм майном.
О 8-й ранку вони прибувають на збірний пункт, де потік людей спрямовують в напрямку єврейського цвинтаря.
Колони минають протитанковий рів, оточений колючим дротом. Німці перетворили його на своєрідний кордон: той, хто проходить крізь нього, потрапляє на огороджену ділянку розстрілу, і назад дороги вже немає.
Ймовірно, саме на цьому «кордоні» німці рахували свої жертви. Звідси й ця моторошно точна цифра 33 771 чоловіків, жінок і дітей.
Ми пройдемо цей шлях разом за Діною, спираючись на її спогади.
«Люди, що проходили повз ці загородження, йшли вперед 50-100 метрів, а потім повертали ліворуч, таким чином єврейське кладовище залишалося праворуч.
Там, біля огорожі, у всіх відбирали речі: їжу – окремо, одяг – окремо. Цінні речі, це – хутряні шуби, годинники, каблучки, сережки, німці забирали відразу та ділили між собою.
Від того місця, де біля огорожі височіла гора речей, людей направляли вправо. Вони прямували через гай. З гаю дорога вела вниз.
Там стояли німці з кийками та собаками, створюючи ‚коридор‘, через який пропускали по 1-2 людини. Під час проходження цього ‚коридору‘ людей жорстоко били.
Вийшовши з ‚коридору‘, люди відразу потрапляли до рук поліцейських, що на великому майданчику змушували їх роздягатися догола.
Роздягнених людей гнали вгору. Вони піднімалися на верхівку пагорба і там виходили на прохід у піщаній стіні, через який потім спускалися до яру. Я зі своїми рідними теж йшла цією дорогою.
Підходячи до ‚коридору‘, я почула стрілянину з кулеметів і зрозуміла, що сюди пригнали людей, щоб їх знищити».
Бабин Яр
Коли Діна проходить «коридором», есесівці зліва і справа б’ють її кастетами, ланцюгами і кийками. Вона захищає голову руками і втрачає рідних з поля зору. Саме цього й прагнуть німці: людей у натовпі слід дезорієнтувати та змусити їх коритися.
Опинившись на ділянці біля яру, Діна опановує себе і звертається до місцевого офіцера допоміжної поліції. Чистою українською мовою Діна повідомила командирові, що вона українка і потрапила сюди випадково, бо хотіла попрощатися з друзями. Він хоче перевірити у неї документи. Діна показує свою робочу книжку. Там вписано лише її російськомовне ім’я. Він вірить їй і відправляє до невеликої групи людей, які також прийшли як супроводжуючі особи. Коли «робочий день» закінчиться, усіх, мовляв, повернуть у місто.
КОЛИ «РОБОЧИЙ ДЕНЬ» ЗАКІНЧИТЬСЯ, УСІХ ПОВЕРНУТЬ У МІСТО
Цілий день Діна мусить спостерігати, як людей зганяють через прохід в піщаній стіні кар’єру в сусідній яр; звідти вона чує постріли злочинців і крики жертв.
Увечері прибуде машина, з неї вийде німецький офіцер. Розпитавши, що це за група, він накаже усіх розстріляти, пояснивши, що звідси не можна випускати людей, які хоч і не євреї, але стали свідками страти. Наступного дня ж ніхто не прийде. І ось Діну теж відганяють до урвища.
Есесівці спускаються вниз до трупів і роблять останні постріли у вмираючих. Діна неушкоджена. Німці б’ють її ногами, щоб перевірити, чи вона ще жива. Вона терпить мовчки, прикидається мертвою. У темряві її не помічають.
ВДЕНЬ ВОНА ХОВАЄТЬСЯ В чагарниках ТА НА смітниках, ВНОЧІ НАМАГАЄТЬСЯ ПОВЕРНУТИСЯ ДО МІСТА.
Коли німці пішли, Діна повзе вгору, крутим схилом, з якого стрибнула. Починається «Одіссея» околицями. Вдень вона ховається в чагарниках та на смітниках, вночі намагається повернутися в місто. Зі своїх схованок вона спостерігає, як есесівці ґвалтують і вбивають єврейських жінок, зустрічає 14-річного підлітка, який також пережив бійню. Потім той натикається на охоронця, який застрелює його.
Нарешті вона переховується в якомусь сараї. Але місцева жителька видає її та двох єврейських дівчат німцям.
Діна розуміє: німці везуть їх туди ж, звідки вона чотири дні тому втекла. Тільки тепер вона усвідомлює, що чотири дні ходила по колу і знову опинилася на тому самому місці.
НІМЦІ ВЕЗУТЬ ЇЇ ТУДИ Ж, ЗВІДКИ ВОНА ЧОТИРИ ДНІ ТОМУ втекла.
Однак цього разу німці не ведуть Діну та інших товаришок у нещасті на розстріл, адже радянським військовополоненим щойно наказали розрівняти землю над трупами. Групу повертають вантажівкою на збірний пункт перед єврейським кладовищем, щоб на певний час замкнути їх у великих гаражах, що служать тимчасовими таборами для тих, кого заарештували після масової страти.
Але в цей день гаражі вже переповнені. По дорозі в інший тимчасовий табір Діна вистрибує з вантажівки в районі Шулявки і тікає до двоюрідної сестри. Так починається друга частина її «Одіссеї».
Взимку Діна працює секретаркою на фабриці в передмісті Дарниці, поки на неї не напишуть донос. У лютому 1942 року вона повернеться до Києва. Але й тут не може знайти притулку. Кожен, хто переховує єврейську жінку чи чоловіка, наражає на небезпеку власне життя.
Певний час вона може переховуватися в колишніх колег по театру, але залишається тільки на одну ніч. Невдовзі Діна відчуває, що її уникають усі знайомі, і, не маючи грошей і даху над головою, ночує в підвалах, серед руїн та на горищах.
НЕВДОВЗІ ВОНА ВІДЧУВАЄ, ЩО ЇЇ УНИКАЮТЬ УСІ ЗНАЙОМІ, І, НЕ МАЮЧИ ГРОШЕЙ І даху над головою, НОЧУє В ПІДВАЛАХ, СЕРЕД РУЇН І НА ГОРИЩАХ.
Незабаром Діна захворює та потрапляє в лікарню. Тут на неї знову пишуть донос, і вона потрапляє в Лук’янівську тюрму української допоміжної поліції. Один із офіцерів поліції повинен супроводжувати її до гестапо, але виявляється, що він працює на комуністичне підпілля і дорогою відпускає Діну.
Вона їде до Білої Церкви, де влаштовується на роботу в Київський театр, який у цей час гастролює у місті. Потім пробує себе як перекладачка в м. Рокитному (Білоцерківський район), однак викликає підозри через погане знання німецької мови. Потім до листопада 1943 року мандрує між Білою Церквою, Рушином і Касатином.
Її поневіряння завершуються лише в листопаді 1943 року, коли німці відступають з Києва. Але перш, ніж залишити місто, вони мають завершити ще одну справу в Бабиному Яру.
Зондеракція 1005
У середині жовтня 1941 року колишньому військовому Червоної армії, єврею Володимиру Давидову вдалося втекти з німецького полону, видавши себе за «росіянина». Повернувшись до Києва, він дізнається, що його квартиру пограбували – як і помешкання багатьох інших представників єврейської громади, що втекли або були вбиті. У безвиході він стукає у двері свого сусіда й давнього друга родини, Михайла Лебедєва. Володимир залишається в нього на одну ніч, встигає помитися та перевдягнутися у чистий одяг.
Після цього він десять місяців переховується у родичів, і за цей час разом із знайомим організує фіктивний бізнес, щоб уникнути депортації на примусові роботи до Німеччини. Згодом він стає директором кінотеатру у Хабному (нині Поліське), маленькому містечку за 100 кілометрів на північний захід від Києва, і приїжджає до столиці лише за новими фільмами.
Його двічі заарештовують через підозру в тому, що він єврей. Вперше гестапо відпустило його через кілька днів, адже виявилось, що він необрізаний. Другий раз – у березні 1943 року – його відправляють до Сирецького концентраційного табору.
Сирецький концтабір був створений у квітні 1942 року як «трудово-виховний табір». Крім комуністів і кримінальників, туди везуть і заарештованих євреїв працездатного віку. Місцем розташування обрано територію колишнього військового табору.
Табір розташований безпосередньо біля Бабиного Яру. Після масових убивств наприкінці вересня 1941 року урвище й надалі використовують як місце розстрілів.
Тільки до січня 1942 року тут було вбито ще 8 тисяч євреїв. На цьому місці німці також розстрілюють пацієнтів психіатричних лікарень, ромське населення та комуністів. Крім того, в ярі та навколишніх протитанкових ровах було страчено близько 20 тисяч радянських військовополонених.
Таким чином, Бабин Яр стає не лише одним із найбільших місць масових страт, а й гігантською братською могилою, де поховано десятки тисяч жертв.
Ще в березні 1942 року нацистське керівництво розробило процедуру знищення тіл своїх жертв на окупованих територіях. Про поразку тоді ще ніхто не говорив, але всі розуміли: план блискавичної війни явно провалився; «жахливі звістки» про німецькі злочини можуть зашкодити режиму.
Для знищення тіл створюється надсекретний спецпідрозділ або «зондеркомандa 1005». Керівництво доручають Паулю Блобелю – офіцеру СС, який уже не раз керував масовими вбивствами, зокрема в Бабиному Яру. Його підлеглі протягом кількох місяців проводять випробування й нарешті розробляють ефективну процедуру для знищення тіл.
Під німецькою окупацією єврейське населення розстрілювали повсюдно; ніхто не вів точного обліку масових вбивств, і німці вже не знали, де ховали жертв.
З Бабиним Яром усе інакше. Пауль Блобель навіть одного разу із гордістю вказав відвідувачу на присипаний землею яр, коли той їхав із штаб-квартири гестапо в Києві до Сирецького концтабору: «Тут лежать мої євреї».
Знищення слідів масових розстрілів видається нацистському керівництву невідкладним завданням на тлі наступу Червоної армії на Київ. Цю роботу мали виконати в’язні Сирецького концтабору. Один із них – Володимир Давидов.
Завдання щодо знищення тіл у Бабиному Яру організовується за принципом розподілу праці: поки перша група в’язнів концтабору викопує мертвих, друга група будує вогнища. Третя вибиває золоті коронки зі щелеп трупів і шукає цінні речі. Четверта група приводить у рух величезний млин, який дрібнив незгорілі кістки, та розвіювала яром попіл.
Володимира Давидова призначають до групи, яка під керівництвом німецького інженера вкладає трупи на залізні решітки й готує їх до спалення.
ТІЛ Є ТАК БАГАТО, ЩО З КОНЦТАБОРУ ПРИВОЗЯТЬ ВСЕ НОВИХ І НОВИХ В’ЯЗНІВ
Тіл було так багато, що з концтабору привозять все нових і нових в’язнів. З середини серпня до кінця вересня 1943 року спалення трупів відбувається водночас у трьох місцях.
Будують десятки «печей» висотою до чотирьох метрів, кожна з яких вміщає близько 2000 трупів. Коли вогнище готове, його поливають запалювальною сумішшю і підпалюють. Такі вогнища можуть горіти до двох днів.
Під час спалень у Бабиному Яру продовжують вбивати людей – у газових фургонах. Крім того, сюди привозять трупи з інших місць.
СКІЛЬКИ ТІЛ БУДЕ СПАЛЕНО – НЕВІДОМО; САМ ДАВИДОВ НАЗИВАЄ ЦИФРУ У 70 ТИСЯЧ
Скільки тіл буде спалено таким чином, невідомо; сам Давидов називає цифру у 70 тисяч. В’язнів із «зондеркоманди» катують і б’ють. Коли робота виконана, їм доведеться будувати останню піч — призначену для них самих.
У ніч на 30 вересня 1943 року, рівно через два роки після масових страт у Бабиному Яру, полонені вирішують влаштувати втечу. Проте з-понад 300 осіб лише 15 вдасться втекти під шквалом куль охоронців. Серед них і Володимир Давидов.
На початку листопада Червона армія визволяє Київ. З майже 850 тисяч жителів довоєнного періоду в Києві залишилося, за підрахунками, лише 180 тисяч.
Місто знекровлене.
Попіл
До війни Бабин Яр був ігровим майданчиком для дітей з околиць. Серед них був і Анатолій Кузнєцов з Куренівки, що на схід від яру.
Згодом німецькі окупанти огородили величезну територію колючим дротом та парканом під електричною напругою. День за днем тут чути гучні звуки кулеметних черг. Наприкінці другого року окупації протягом тижнів на яром піднімається густий важкий дим.
ЦЕ ВЖЕ НЕ ПІСОК, ЦЕ ЛЮДСЬКИЙ ПРАХ.
Після звільнення Анатолій з друзями повертається до яру. Вони йдуть вгору за течією струмка. Спочатку знаходять дрібні уламки кісток, потім джерела струмка. Їхні води сочилися з-під піщаних пластів, вимиваючи кістки з шарів піску. Ущелина стає вузькою, а пісок сіріє. Юнаки розуміють. Це вже не пісок, це людський прах.
Згодом Анатолій Кузнєцов стає журналістом. У своєму документальному романі «Бабин Яр» Кузнєцов торкається табу 1960-х років.
У ті часи в Радянському Союзі було заборонено говорити чи писати про геноцид євреїв.
Contributors
- Текст і сценарій: БЕРТ ГОППЕ
- Ілюстрації: АННА ЧЕ
- Анімації: ВІКТОРІЯ СПІРЯГІНА
- Редакція: ПЕГГІ ЛОЗЕ ТА ЛЕОНІД А. КЛІМОВ
- Цитати (скорочено): СВІДЧЕННЯ ДІНИ ПРОНІЧЕВОЇ ТА ВОЛОДИМИРА ДАВИДОВА, ДОКУМЕНТАЛЬНИЙ РОМАН АНАТОЛІЯ КУЗНЄЦОВА
- Переклад українською: ВІКТОРІЯ ШТУКАЛЕНКО
- Редакція перекладу: ОЛЕСЯ ЛАЗАРЕНКО, ПЕГГІ ЛОЗЕ
- Карти: АРТЕМ ЩЕННИКОВ
- Дизайн: VILLAGE ONE
- Опубліковано: 24 березня 2025 року
