Жертвитієївійни
Серія четверта: Під гнітом диктатур
Наночка
На столі стоїть великий глобус. Наночка з батьком уявляють, як вони помандрують світом, пливаючи морями та річками на різних континентах.
Наночка – так батьки ласкаво називають Надію, або просто Нана. Вона народилася 23 вересня 1930 року в радянській Україні, в промисловому місті Дніпропетровську на Дніпрі, що вшир простягається на кілометри.
Її батько, Іван Леонтійович Вікторовський, за фахом агроном, обіймає керівну посаду в Дніпропетровському облвиконкомі. Мама, Парасковія Арсентіївна, працює вчителькою початкових класів і одночасно навчається на вечірньому факультеті.
Рідних братів і сестер у Наночки немає, але з ними живе дівчинка Мотя, яку батько Іван забрав із села під час Голодомору. Для Наночки – наче старша сестра. Також до них регулярно приходить домробітниця Уля.
Наночка тішиться, що батько, який часто їздить у справах селами в регіоні, приділяє їй багато зі свого досить-таки обмеженого вільного часу. Згодом доросла Надія згадуватиме раннє дитинство як щасливий час.
Та ця щаслива доба закінчується ще до початку війни.
У 1937 році батька Івана підвищили й призначили в Народний комісаріат землеробства УРСР. Перед від’їздом до Києва, столиці Української Радянської Соціалістичної Республіки, родина влаштовує прощальний банкет і запрошує багатьох друзів і колег. Та в самий розпал святкування до помешкання вриваються співробітники радянського НКВС.
Дочка «ворога народу»
1937 рік увійде в історію Радянського Союзу як рік «Великого терору». Лише в Україні було заарештовано 265 тисяч осіб, з яких розстріляли понад 123 тисячі, відправили в табори 68 тисяч, звільнили лише 658 осіб. На Україну припадає приблизно п’ята частина всіх радянських арештів і розстрілів.
Через кілька днів після зірваного свята і від’їзду батька Івана мама Парасковія приходить додому і, заливаючись слізьми, сповіщає: «Наночко, у нас більше немає тата».
Батька Івана арештували 7 липня 1937 року, а розстріляли 17 вересня того ж року як «активного учасника терористичної організації „правих“». Наночка про це дізнається лише через багато років.
Щасливе дитинство закінчилося. Відтепер Наночка – донька «ворога народу». Надію та маму виганяють із квартири в центрі Дніпропетровська та переселяють на околицю міста разом з родинами інших репресованих співробітників. Мотя змушена повернутися у своє село.
Через два місяці, 9 вересня 1937 року, «чорний ворон» повертається і забирає Надію та маму. Парасковію відвозять до дніпропетровської тюрми НКВС, а ще через два місяці засуджують до 8 років ув’язнення у виправно-трудових таборах Сибіру як дружину «ворога народу».
Відразу після Жовтневої революції більшовики починають активно переслідувати дійсних та уявних противників режиму і «ворогів робітничого класу». Однією з форм репресій було ув’язнення в так званих виправно-трудових таборах.
Перший табір був заснований у 1923 році на Соловецьких островах у Білому морі. Його ув’язнені – переважно представники інтелігенції та опозиції з усіх куточків Радянського Союзу – змушені були виконувати примусові роботи в найважчих умовах, зокрема, працювати на заготівлі деревини.
Кількість ув’язнених зростає з приблизно 3000 у 1923 році до 71000 у 1931-му. Сам Соловецький табір стає прототипом цілої системи таборів, яка протягом першого п’ятирічного плану 1928-32 років значно розширюється.
Незважаючи на те, що виправно-трудові табори офіційно мали на меті перевиховати «класових ворогів» через працю на «повноцінних радянських громадян», їхнім основним завданням була експлуатація робочої сили для розробки сировини та розвитку промисловості.
Найбільші трудові табори створюються на величезних будівництвах, таких як Біломорсько-Балтійський канал, де утримується до 107 000 примусових робітників...
... або на спорудженні каналу Москва-Волга, де покарання відбуває понад 190 000 примусових робітниць та робітників.
Крім того, великі комплекси таборів будують в кліматично несприятливих регіонах Сибіру та Далекого Сходу, наприклад, у Магадані.
Усі табори підпорядковувалися Головному управлінню виправно-трудових таборів, скорочено: ГУЛаг.
Загалом в Радянському Союзі – понад 1000 таборів, розкиданих по всіх регіонах країни, ніби острови величезного архіпелагу, як назвав їх Олександр Солженіцин у своєму романі «Архіпелаг ГУЛАГ».
Пік ГУЛагу припав на 1953 рік, коли загальна кількість ув’язнених перевищувала 1,7 мільйона. Після смерті Сталіна й до 1960 року систему таборів було поступово ліквідовано.
У 1929 році було створено Сибірський виправно-трудовий табір – Сиблаг НКВС – зі штабами в Новосибірську і Кемерово.
В’язні тут були зайняті передусім заготівлею та транспортуванням деревини, а також будівельними роботами.
У 1938 році в таборі перебувало понад 78 тисяч в’язнів. Саме сюди у 1938 році потрапила й мати Надії.
Тим часом Надію привозять до дитячого будинку для дітей «ворогів народу», що на вулиці Філософській, 29. Як вона згадує пізніше, в одній кімнаті було близько 40 дітей, на ліжках – жахливі сіро-зелені ковдри. Діти кричать і плачуть, їх постійно б’ють.
На щастя, Надія недовго затримується у цьому пеклі. Її вдочерила й забрала до себе рідна тітка Олена. Її чоловік Марцель (поляк з німецьким прізвищем – Рейнхард) працює у великій компанії начальником відділу виробничого контролю. Його теж можуть заарештувати. На цей випадок сумка з речами завжди напоготові.
Нова сім’я Надії робить багато для дівчинки. Завдяки їхній турботі вона починає потроху повертатися до життя.
Коли Німеччина напала на Радянський Союз, дівчині ще не виповнилося 11 років.
Згідно з німецьким планом, «російський похід» має стати «блискавичною війною» («бліцкригом») — подібним до нападу на Польщу в 1939 році.
Після вторгнення в Радянський Союз Вермахт разом з угорськими, італійськими, румунськими та словацькими військами проривається в тил радянської території.
Удар групи армій «Південь» під керівництвом Ґерда фон Рундштедта був зосереджений на території України.
Вермахт бере одне місто за іншим: Луцьк, Рівне, Львів, Житомир, Білу Церкву, Вінницю – і продовжує наступ на Київ і на південь.
Червона армія відступає і зазнає значних втрат. Одну з найтяжчих поразок вона зазнала в битві під Уманню влітку 1941 року, в якій чималі втрати були й в німецькій армії.
Лише в цій битві Червона армія втрачає полоненими понад 100 тисяч бійців, а також сотні танків і артилерійських знарядь.
Після цієї поразки шлях на південь України, на такі міста як Кривий Ріг, Дніпропетровськ, Миколаїв і Херсон, по суті був відкритим для подальшого наступу Вермахту.
До останнього стільця
Німецькі війська наближаються до Дніпропетровська. Перші бомби падають на місто 9 липня 1941 року, потім бомбардування відбуваються щодня. Головні об’єкти нальотів німецької авіації – вокзал, мости через Дніпро та промисловий центр. З 16 серпня потяги у східному напрямку відправляються лише з лівого берега Дніпра.
Виїхати з прифронтового міста зараз нелегко. У Радянському Союзі існує жорстка система контролю за переміщенням населення. Не можна просто купити квиток на потяг і кудись поїхати. З початком війни контроль посилюють: не можна без дозволу звільнятися з роботи чи реєструватися в іншому місці. За самовільне залишення робочого місця чи запізнення на роботу загрожує покарання до восьми років позбавлення волі.
Не можна просто купити квиток на потяг і кудись поїхати.
Евакуація цивільного населення із зони бойових дій відбувається лише за наказом військового командування або Ради з евакуації, яку створив радянський уряд на другий день війни. Розпорядження про евакуацію з Дніпропетровська надійшло 7 серпня 1941 року. Але для того, щоб залишити місце роботи та виїхати з міста, як і раніше, потрібна спеціальна довідка про евакуацію.
Крім того, потрібно отримати місце в поїзді, адже сама довідка цього не гарантує. Ризикуючи життям, люди проводять дні й ночі на привокзальній території та околицях в очікуванні квитків у східному напрямку.
В один із таких днів на вокзальній площі опиняється і Надія. Вона сидить на фанерному ящику під деревами й чекає на тітку Олену, яка намагається дістати квитки на потяг. На галявині посеред площі збираються єврейські біженці із Західної України.
Площа вирувала людьми, коли почувся гул німецьких літаків. Раптом вони починають пікірувати та стріляти з кулеметів по людях. Медсестри поруч з Надією штовхають дівчину на землю і накривають її валізами. Тітка Олена кидається до неї, хапає Надію та її речі, і вони разом біжать додому, серед вибухів бомб та повз зруйновані будинки.
Виїхати з міста їм не вдається.
Наступ на Дніпропетровськ здійснюють 3-й танковий корпус під командуванням генерала Ебергарда фон Макензена, танкова дивізія СС «Вікінг», а також частини італійського експедиційного корпусу, угорський підрозділ та італійські інженерно-повітряні частини.
З боку Радянської армії загарбникам протистоять лише частини резервної армії Південного фронту. Цьому нашвидкуруч створеному військовому формуванню катастрофічно не вистачало зброї.
25 серпня, після майже двотижневих боїв під Дніпропетровськом, перші підрозділи Вермахту увійшли до правобережних кварталів міста. У цей день Червона армія передислокує людей і техніку на протилежний берег річки.
Оборонні бої на Лівобережжі та околицях тривають ще місяць.
Таким чином, Надія та тітка Олена незабаром знов опиняються під німецькою окупацією. Червона армія повернеться до Дніпропетровська лише через два роки.
Червона армія залишає правий берег Дніпра. Вже місяць триває артилерійська дуель із німецькими військами. У місті панує безлад. Покинуті напризволяще люди грабують магазини та склади. Світла і тепла нема. Надії доводиться брати воду з фонтану в парку, якимось чином її кип’ятити і тільки тоді пити.
ГОЛОД, СТРАХ ТА ЗЛИГОДНІ характеризують життя в окупованому Дніпропетровську. А ще вбивства.
Голод, страх та злигодні характеризують життя в окупованому Дніпропетровську. А ще вбивства. 13 жовтня 1941 року Надія разом з іншими дітьми стала свідком сцени, яка назавжди закарбувалася в пам’яті: величезна колона людей – дорослих і дітей – з мішками в руках шеренгою йде повз їхній будинок на вулиці Шмідта. Із їхнього будинку виходить троє заплаканих людей – дві літні медсестри і старий чоловік – та приєднуються до натовпу. Це була родина Йоффе.
Під приводом нібито переселення до гетто чи до Палестини євреїв збирають перед центральним універмагом у центрі міста. Звідти їх під конвоєм женуть до єврейського кладовища. Там у глибокому рові німецький каральний загін, так звана «айнзатцгрупа 6», всього за кілька днів розстрілює понад 10 000 осіб.
Після оборони міста, евакуацій, втеч і розстрілів до грудня 1941 року в Дніпропетровську залишилося трохи менше половини населення. Зараз головне – вижити. Місцевий ринок «Озьорка» стає осередком міського життя. Тут городяни обмінюють у селян із навколишніх сіл всілякий крам на продукти харчування. За два роки окупації Надія і тітка Олена розпродують зі своєї квартири геть усе, навіть одяг.
Восени 1943 року за останній стілець вони виміняли шматок гарбуза.
«Евакуація» на примусові роботи
Із перших тижнів 1942 року окупаційні війська починають вербувати населення Дніпропетровська на примусові роботи до Німеччини. Першими їдуть добровольці – у місті немає ні роботи, ні засобів до існування, а німецька пропаганда невпинно змальовує чудові перспективи у Райху. Та до літа інтерес добровольців згасає. Поліція і жандармерія починають проводити мобілізацію працездатного населення, а інколи облави влаштовують також і солдати. Чоловіків і молодих жінок хапають на ринках і вулицях. Зі збільшенням кількості невдач Вермахту на фронті такі облави відбуваються все частіше.
У наказі Гітлера № 4 від лютого 1943 року йдеться про те, що всі чоловіки з окупованих територій віком від 15 до 65 років мають бути задіяні на оборонних роботах, а цивільне населення мусить бути депортоване як робоча сила. Головнокомандуючий групою армій «Південь» фельдмаршал Еріх фон Манштайн наказує зібрати населення поблизу лінії фронту в колони та перевести його в тил армії.
«Та нічого не станеться, переховаємося в підвалі – чорти не візьмуть»
У вересні 1943 року німці розвісили по Дніпропетровську оголошення про те, що цивільне населення має залишити місто. Район, де мешкає Надія, має вирушати 23 вересня – саме в день її народження. Всі жителі повинні залишити місто і йти в бік Кривого Рогу.
Але тітка Олена відмовляється виконувати наказ. «Та нічого не станеться, переховаємося в підвалі – чорти не візьмуть», – каже вона Надії. 25 вересня рано вранці їх трьох – Надію, тітку Олену та дядька Марцеля – знаходять у підвалі й виганяють з міста. Утворилася колона незліченної кількості людей, які порушили наказ й не прибули на пункт збору. Це буде жахлива дорога.
На людей нещадно полюють, а тих, хто не виконує наказ про евакуацію, публічно карають. Змучених людей підганяє нагайками Калмицька охорона на конях та конвоюють жандарми на мотоциклах. Маленькій Надії всі вони здаються – хоча й помилково – «есесівцями». Того, хто намагається втекти, забивають до смерті.
«Евакуація» населення Дніпропетровська відбувається на фоні наближення Червоної армії.
Колону «евакуйованих» з Дніпропетровська женуть пішим маршем на захід, у бік Кривого Рогу.
У селі під Кривим Рогом вони проходять вулицею, де обабіч на стовпах висять мертві люди. Там у Надії вперше в житті сталася істерика.
Колона проходить пішки українськими степами й виходить до Дністра. Загалом вони вже три місяці в дорозі.
Під Бендерами на переправі через Дністер збирається натовп людей, велика кількість худоби, а також німецькі війська та техніка. Коли нарешті настає черга Надії переправлятися через річку, радянські літаки починають бомбардувати переправу. Багато хто гине. Надія вижила.
Потім її вкидають у вагон, призначений для перевезення худоби, і через Угорщину везуть до Німеччини.
Надії 13 років. Пізніше вона не зможе точно згадати той маршрут. Запам’яталася лише перша зупинка в одному з німецьких транзитних таборів.
Надію перекидають з одного табору в інший: спочатку ніхто не цікавиться нею як робітницею. У транзитному таборі їй доводиться залазити у величезні чани з білою жижею для дезинфекції. В іншому таборі вона мало не помирає від якихось уколів, які робили дітям. Як називалися всі ці табори, Надія не пам’ятає. У пам’яті залишається лише назва одного з них: Штутгоф. Сім’ї з дітьми тут відправляють на примусові роботи в огороджені бараки поряд із концтабором. Дорослих женуть на залізничний вокзал, а далі везуть у вагонах на вирубку лісу.
Надія захворіла і змушена залишитися в бараці. У неї болить рука – ймовірно, від уколу, який їй зробили в таборі. Щоранку вона спостерігає, як мертвих викидають через вікно, кладуть на каталки і кудись везуть. Приблизно через місяць до Штутгофа прибуває величезна партія євреїв. Тоді сім’ї відправляють далі.
ЩОРАНКУ ВОНА СПОСТЕРІГАЄ, ЯК МЕРТВИХ СКИДАЮТЬ ЧЕРЕЗ ВІКНА НА каталки.
Та тяжко доводиться не тільки в таборах, але й у вагонах-телятниках. Одного разу – коли їхали, ймовірно, Берліном, а може, Віднем – цього Надія теж вже не пам’ятає – вони потрапляють під повітряний наліт. Охоронці тікають, залишаючи в’язнів замкненими у вагоні. Обстріл триває годинами. Надії здається, ніби навколо неї один за іншим падають зруйновані будинки.
Улітку 1944 року їх привозять у місто Штеттін (сьогодні Щецин у Польщі). Надія та її прийомні батьки прибувають у табір на території заводу, який виробляє цеглу та черепицю. Вони працюють на компанію Вальтера Кюка: «Гравійні кар’єри та підземне будівництво». Оскільки союзники вже не раз бомбардували місто з літаків, на території фабрики під горою є бомбосховище. Тут будують кілометровий бункерний тунель, де могло б сховатися ціле місто. Надія разом з іншими риє цей тунель.
Для Надії та її родини будівництво тунелю – стало найважчим випробуванням, яке випало на їхню долю в Німеччині. Тут працюють «остарбайтери» (робітники зі східних окупованих територій, так їх назвали нацисти), військовополонені, а також дезертири. Надія згадує, як голодні італійські солдати, намагаючись втекти з фронту, шукали в людських екскрементах неперетравлений горох.
Надія та її родина лише один приклад з мільйонів примусових робітників у Третьому Райху. За підрахунками, під час Другої світової війни на території нацистської Німеччини, на землях союзників та на окупованих територіях загалом примусово працювали близько 13,5 мільйонів чоловіків, жінок і дітей із 26 європейських країн.
Як правило, жінки та чоловіки, задіяні на примусових роботах, проживали у спеціальних таборах. Шанси на виживання залежали від розташування табору. Найтяжче доводиться на державних виробничих підприємствах, металургійних заводах та в гірничодобувній промисловості. Близько половини «східних робітників» зайняті в промисловості.
Примусова праця використовувалася майже в усіх сферах нацистської військової держави. На сьогодні немає повного списку підприємств, в яких працювали так звані «остарбайтери» та інші ув’язнені.
Тільки в Берліні налічується понад 10 000 таких таборів і центрів примусової праці разом.
Всі вони дуже різні: в деяких працюють десятки людей…
... в інших – тисячі.
Багатьом доводиться працювати на такі компанії, як Siemens…
... або Lufthansa.
Більшість примусових робітників походять із Радянського Союзу. Націонал-соціалістичні чиновники дали цій багатоетнічній групі назву «остарбайтери». У расовій ідеології примусові робітники були лише на одну сходинку вище радянських військовополонених і євреїв.
Серед примусових робітників у містах переважають чоловіки, але загалом у всьому Третьому Райху більше жінок.
Порівняно з іншими групами іноземних працівників, серед «остарбайтерів» був найвищий відсоток неповнолітніх.
«Наша радянська дівчинка»
Одного разу під час авіанальоту в табір потрапляє бомба. Відтоді «остарбайтери» ночують на землі в напівзруйнованих будинках та їдять дикі печериці, які рясно вкривають схили неподалік. Коли Червона армія підходить до Одеру, а разом з нею до Штеттіна, Надію та її прийомних батьків відправляють на нове місце – до одного фермера під містом Нойбранденбург.
Лише у квітні 1945 року їх нарешті визволили. Надія виглядала жахливо: посиніла рука, одягнена в якесь мішкувате манаття, пошите з ковдри. Одного разу вона почула, як один червоноармієць каже іншому: «Ти подивися, Ваню, на що вони перетворили нашу радянську дівчинку…».
Після закінчення війни в Європі більшість примусових робітників зі Сходу опинилися в таборах для переміщених осіб. Щоб забезпечити повернення з-за кордону мільйонів радянських громадян сотні таких таборів були створені в рекордні терміни. Основна маса репатріантів проходять перевірку та фільтрацію у фронтових та армійських таборах або у збірно-пересильних пунктах Наркомату оборони, а також у перевірочно-фільтраційних центрах НКВС, якими керують співробітники НКВС та контррозвідки СМЕРШ (скороч. від «смерть шпигунам» . рос. «смерть шпионам»).
Більшість репатріантів проходять перевірку та фільтрацію у фронтових та армійських таборах або у збірно-пересильних пунктах наркомату оборони, а також у фільтраційних центрах.
За результатами фільтраційної перевірки станом на 1945-46 рр. лише 58 відсотків репатріантів повернулися до своїх родин на попереднє місце проживання. Інших відправляють до лав Червоної армії чи до так званих робочих батальйонів, арештовують або змушують працювати в збірних таборах чи інших радянських військових частинах і установах за кордоном.
Та навіть ті, кому дозволено повернутися на батьківщину, постають перед труднощами: додаткові перевірки, примусова реєстрація в місцевому НКВС... Репатріантам не дозволять жити в таких великих містах, як Москва, Київ чи Ленінград, чи в містах зі стратегічно важливими підприємствами, як Харків, Дніпропетровськ чи Донецьк. Лише небагатьом колишнім підневільним робітникам вдалося здобути освіту і обійняти високі посади.
Але треба було мовчати про минуле.
Замість того, щоб поїхати до СРСР, Надія разом із прийомною родиною їде на батьківщину дядька Марцеля Рейнхарда – у польський Гродзіськ-Мазовецький. Польща, особливо Варшава, знаходиться в руїнах, і життя дуже повільно повертається сюди. Марцель відразу влаштовується на роботу на тракторний завод Ursus, Надія відвідує середню школу у Варшаві.
Пізніше вона згадує, що поляки, які пережили поділ своєї країни між Радянським Союзом і нацистською Німеччиною, часто однаково ненавиділи «фашистів» і «комуністів» – німців і радянських людей.
Тим часом тітка Олена продовжує писати в різні інстанції, щоб дізнатися щось про долю своєї сестри – матері Надії.
Влітку 1948 року нарешті приходить відповідь. Тьотя Лєна схопила цього листа і ще не відкривши запитала: «Знаєш, від кого він?»
Лист був від Надійчиної мами. У 1948 році Парасковія була достроково звільнена з табору Сиблаг за станом здоров’я. Коли вона повертається в Україну, то важить 38 кілограмів і хворіє через авітаміноз на пелагру.
Contributors
- Сценарій та текст: ТЕТЯНА ПАСТУШЕНКО
- Ілюстрації: АННА ЧЕ
- Анімація: ВІКТОРІЯ СПІРЯГІНА ТА ФІЛІП ЯРІН
- Редакція: ДМИТРО КАРЦЕВ, ЛЕОНІД A. КЛІМОВ, ПЕГГІ ЛОЗЕ
- Переклад українською: ВІКТОРІЯ СТУКАЛЕНКО
- Редакція перекладу українською: ОЛЕСЯ ЛАЗАРЕНКО, ПЕГГІ ЛОЗЕ, ТЕТЯНА ПАСТУШЕНКО
- Карти: АРТЕМ ЩЕННІКОВ
- Дизайн: VILLAGE ONE
- За дані про примусових робітників особлива подяка DOKUMENTATIONSZENTRUM NS-ZWANGSARBEIT
- Опубліковано: 21 ЖОВТНЯ 2024
