Жертвитієївійни
Серія десята: Місто попелу
У березні 1943 року Володимирові Литвину виповниться 13 років. Його рідне містечко Корюківка на півночі України тоді вже майже півтора роки знаходиться під німецькою окупацією. Сімʼї часто збираються у квартирах і будинках, щоб обговорити події – так само і цього ранку. Окрім Володимира в оселі ще його мати з молодшим братом, дядько Федір, сусідка Людмила із сином Олександром та його друг Сергій. Мати порається надворі, коли із сусіднього будинку виходить німецький солдат. Нічого особливого, адже місто під окупацією.
Але цього дня відбувається щось жахливе.
Солдат націлює кулемет на матір Володимира. Стріляє, але не влучає, після чого прямує до будинку.
У кімнаті – крики й дим. На стінах і підлозі – кров.
Солдат заходить у двір зі зведеним автоматом, лишає садову хвіртку прочиненою, входить до коридору й теж не зачиняє дверей.
Побачивши фашиста зі зведеним автоматом, усі вмить завмирають від жаху, злякано піднімають руки догори й благають: «Пане, ми нічого не знаємо! Ми не винні!»
Німець розстрілює всіх у кімнаті. Крики й дим наповнюють приміщення. На стіни та підлогу ллється людська кров.
Німець швидко прямує до наступного будинку. Адже його мета – не лише ця родина.
Знищенню підлягає все місто, разом із мешканцями. Німці називають це «каральною акцією».
Але за що ж така страшна кара? Повернімося до самого початку.
Цукрове містечко
Корюківка розташована приблизно за 100 кілометрів від обласного центру – м. Чернігова. В офіційній термінології Радянського Союзу вона мала статус селища міського типу – більше, ніж село, але ще не повноцінне місто.
Історія населеного пункту сягає XVII століття. Про це свідчить і сама назва, що походить від прізвища козацького ватажка Омеляна Каруки.
Найбільшого економічного зростання Корюківка досягла саме у другій половині XIX століття. Тут діяли дві цукроварні, які згодом перейшли у власність єврейської підприємницької родини Бродських. Ізраїль Бродський створив тут у кінці XIX століття справжню цукрову імперію: його заводи постачали чверть усього цукру Російської імперії. У 1900 році продукцію за високу якість відзначили на Всесвітній виставці в Парижі.
Навіть після революції 1917 року цукрова промисловість, тепер вже націоналізована, залишалася важливим економічним чинником у Корюківці – вона забезпечувала роботою значну частину місцевого населення. Місцевий цукровий завод у 1930-х роках входив до числа найбільших у всьому Радянському Союзі.
Окрім нього, тут діяли й інші підприємства – деревообробний завод, солеварня, друкарня, шевська майстерня тощо.
Зростає і кількість населення: у 1920 році в Корюківці мешкало близько 6000 осіб, а за переписом 1939 року – вже майже 10000. Близько 90 відсотків із них – українці, решта – переважно євреї та росіяни.
Для новоприбулих працівників будують житлові будинки, лазню та пральню. У містечку є магазини, театр, кінотеатр, два будинки культури, міський парк, кілька бібліотек і ресторан. Медичне обслуговування населення надає районна лікарня на 50 ліжок. У чотирьох міських школах навчається приблизно 1000 учнів.
Період після Жовтневої революції не став для Корюківки та її мешканців часом стабільності та добробуту. За правління Сталіна населення селища, як й інших регіонів Радянського Союзу, у 1930-х роках зазнало хвилі терору, насильства й політичних репресій. Сотні тисяч радянських громадян були заарештовані як «вороги народу» та депортовані до ГУЛАГу або розстріляні без суду та слідства.
Особливо важкими були наслідки в Україні: безжальна примусова колективізація сільського господарства та державна конфіскація зерна у 1932–1933 роках призвели до нищівного Голодомору, що забрав життя майже чотирьох мільйонів людей.
І ось почалася війна.
Корюківка розташована на півночі, у Лівобережній Україні, поблизу кордону з Білоруссю.
Група армій «Південь», відповідальна за наступальні дії на території України, у перші тижні вторгнення інтенсивно просувається вглиб країни.
Проте у липні темпи наступу значно сповільнилися, а в серпні, під час битви за Київ, наступальні операції були призупинені.
Тим часом група армій «Центр» просувається вглиб території Білорусі, захоплює Мінськ і рухається у напрямку Смоленська та Москви.
Однак початкові плани змінилися, і частину групи армій «Центр» перекидають до Києва.
Ці війська рухаються від Бобруйська в напрямку Гомеля, а далі – до Чернігова.
Під час свого наступу 45-та піхотна дивізія захоплює Корюківку.
Наступного дня німецькі війська продовжують рух у бік Києва, залишивши Корюківку в тилу, за лінією фронту.
У цей період у регіоні активізується партизанський опір.
Розколоте містечко
Після відступу представників радянської держави та вторгнення німців у Корюківці на певний час утворюється вакуум влади. Німецькі війська швидко просуваються в напрямку Києва, а згодом – далі на схід. У районі Корюківки ще з липня 1941 року починають збиратися радянські партизани. Місцевий партизанський підрозділ формувався ще до початку окупації; після захоплення Корюківки партизанський рух переходить у підпілля, однак продовжує діяти в навколишніх селах і лісах.
7 ЛИСТОПАДА 1941 РОКУ ПАРТИЗАНИ В КОРЮКІВЦІ СВЯТКУЮТЬ ДЕНЬ ЖОВТНЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ – МАЙОРЯТЬ ЧЕРВОНІ РАДЯНСЬКІ ПРАПОРИ
Восени група партизанів під керівництвом Федора Короткова – колишнього секретаря окружного партійного комітету – переймає контроль над містом. Партизани почуваються настільки впевнено, що 7 листопада 1941 року в Корюківці відкрито святкують День Жовтневої революції: вивішують червоні радянські прапори, прикрашають пам’ятник Леніну вінками з квітів. Командир Коротков наказує встановити на центральній площі гучномовець для трансляції святкової промови Сталіна.
У другій половині грудня 1941 року німецька окупаційна адміністрація направляє в Корюківку батальйон угорських союзників, щоб «очистити» регіон від партизанів. Під час боїв між партизанами та угорськими військами партизанський підрозділ відкидають із районів навколо Корюківки.
НІМЕЦЬКІ ОКУПАЦІЙНІ ОРГАНИ НАПРАВЛЯЮТЬ БАТАЛЬЙОН УГОРСЬКИХ СОЮЗНИКІВ, ЯКИЙ МАЄ ОЧИСТИТИ РЕГІОН ВІД ПАРТИЗАН.
До 10 січня 1942 року угорський підрозділ здійснив загалом 27 операцій, під час яких, згідно з бойовим щоденником угорської піхотної бригади, було знищено 1800 партизанів і так званих «помічників», які, ймовірно, були цивільними.
Угорські солдати зосереджували свої дії передусім на сільському населенні. Багато дрібних населених пунктів було знищено. Стратегія дій нагадувала німецьку: території навмисне спустошували, а місцевих мешканців розстрілювали, звинувачуючи їх у підтримці партизанського руху.
Після витіснення партизан угорськими допоміжними військами німці створюють тут міську самоврядну адміністрацію та українську поліцію. Восени 1942 року також було встановлено пост німецької жандармерії. Поліція в Корюківці налічує 50 представників із міста та навколишніх сіл і підпорядковується німецькій жандармерії. Тепер поліція і жандармерія діють у боротьбі з партизанами спільно.
ПРОТИСТОЯННЯ МІЖ ОКУПАНТАМИ ТА ПАРТИЗАНАМИ ПРИЗВОДИТЬ ДО РОЗКОЛУ СЕРЕД МІСЦЕВОГО НАСЕЛЕННЯ
Бойові сутички між окупаційними силами та партизанами тривають і призводять до розколу серед місцевого населення. Частина мешканців залишає місто разом із загоном Короткова та приєднується до більшого партизанського формування під керівництвом Олексія Федорова. Інші жителі, навпаки, ідуть працювати у місцеву допоміжну поліцію і тепер направляють зброю на своїх колишніх сусідів.
Угорські війська були слабо озброєні й часто не могли протистояти добре організованим і чисельним партизанським загонам. Тому, окрім угорських піхотних бригад, у Чернігові також діють підрозділи німецької поліції безпеки та Служби безпеки (СД, Sicherheitsdienst) під керівництвом штурмбанфюрера СС Теодора Крістенсена, а також зондеркоманда 4а. Навесні 1943 року зондеркоманду 4а було офіційно підпорядковано відомству Крістенсена.
ОКРІМ ПАРТИЗАНІВ ТА ЙМОВІРНИХ ПОМІЧНИКІВ, ДО НАЙБІЛЬШ УРАЗЛИВИХ ГРУП НАСЕЛЕННЯ НАЛЕЖАТЬ РОМИ ТА РОМКИ, А НАСАМПЕРЕД – ЄВРЕЙСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ
Вермахт також задіяний: Поліцейські підрозділи діють спільно з головною польовою комендатурою 399 (Oberfeldkommandatur 399). Тісна співпраця між військовими підрозділами та підрозділами поліції безпеки спрямована на придушення будь-якого опору населення. Окрім партизанів та ймовірних помічників, до найбільш уразливих груп населення належать роми та ромки, а насамперед – члени єврейської громади, які зазнають найжорстокіших переслідувань через расові та ідеологічні мотиви – як і в інших окупованих регіонах.
Масові розстріли єврейського населення на Чернігівщині починаються практично одночасно з окупацією.
Восени 1941 року підрозділи зондеркоманд 4а та 7б проводять масові розстріли єврейського населення.
У Звіті про події СРСР № 135 від 19.11.1941 йдеться про таке:
«23 жовтня 1941 року підрозділ зондеркоманди 4а прибув до міста Чернігів, яке до війни налічувало близько 70 000 мешканців, з яких на той момент залишилось лише 40 000 осіб. З понад 10 000 євреїв тут залишилось не більше 260».
Знищення єврейського населення відбуваються по всьому регіону, здебільшого локально, тобто на обмеженій території.
Оскільки територія навколо Корюківки певний час перебуває під контролем радянських партизанів, перші масові розстріли євреїв 105-а угорська піхотна дивізія здійснює тут лише в грудні 1941 року.
На березі озера в центрі міста вони вб’ють 250 мешканців. Серед них – 90 євреїв. Начальник штабу 105-ї піхотної дивізії виправдовує масове вбивство у повідомленні від 22 грудня 1941 року саме зв’язками жертв із партизанами:
«Група євреїв постачала партизанам продукти. 90-осібну єврейську банду було страчено».
Серед жертв терору – вчителька з Корюківки Віра Герман. У грудні 1941 року її силоміць вивезли з дому та вбили разом із десятирічним сином Віленом, шестирічною дочкою Полін, чоловіком Ехтелем, бабусею і дідусем.
Федір Савченко (1909 р. н.), робітник на цукроварні, одружений, батько двох дітей, також став жертвою розстрілу в Корюківці в грудні 1941 року.
Але це тільки початок нацистських вбивств у Корюківці.
Терор окупантів
У грудні 1941 року начальник поліції Корюківки скликає своїх підлеглих і наказує заарештувати всіх євреїв. Поліцейські мають діяти парами, затримувати по дві родини та вилучати їхнє майно. Одним із таких поліцейських є Сидор Брагін.
Із ще одним поліцейським він отримує підводу та адресу поблизу цукрового заводу. Прибувши на місце, вони заарештовують двох єврейських жінок і завантажують їхні цінні речі на підводу. Потім прямують до сусіднього будинку, затримують ще трьох єврейських жінок і продовжують шлях до будівлі поліції.
Там уже чекає ціла колона таких підвод.
Під час цієї масштабної операції заарештовано понад 300 євреїв. Під конвоєм поліції їх відправляють до Чернігова, де згодом уб’ють. Як саме та де саме це відбувається – достеменно невідомо.
Місцеві поліцейські та свідки пізніше стверджують, що депортованих у Чернігові розстріляли німецькі айнзатцкоманди.
ДЕЯКИХ ЄВРЕЙОК ТА ЄВРЕЇВ ВБ’ЮТЬ ГАЗОМ ЩЕ ПІД ЧАС ТРАНСПОРТУВАННЯ З КОРЮКІВКИ ДО ЧЕРНІГОВА У ТАК ЗВАНИХ «ГАЗВАГЕНАХ»
Деяких євреїв та єврейок, серед них і неповнолітніх, зокрема десятирічну Анну Кадін, знищують ще по дорозі з Корюківки до Чернігова у спеціально переобладнаному вантажному автомобілі, в який подавалися вихлопні гази. У розпорядженні служби безпеки в Чернігові є така мобільна газова камера.
Пограбоване майно розподіляють й вивозять на підводах. Вигоду з цього отримують також поліцейські та їхні родичі. Так, за свідченнями очевидців, дочка одного з поліцейських згодом носила єврейський одяг. Відомі також випадки спроб зґвалтування єврейських жінок з боку поліції.
Згодом мобільні підрозділи Вермахту просуваються далі на схід. Однак і після відбуття зондеркоманди 4a розстріли єврейського населення в навколишніх селах Корюківки не припиняються. Один з колишніх співробітників німецької жандармерії пізніше свідчив, що з 1941 по 1942 роки було розстріляно значну кількість єврейського населення.
Найбільш причетними до цих злочинів, за оцінками німецьких слідчих, були співробітники управління командира поліції безпеки та СД під керівництвом Теодора Крістенсена.
Цей підрозділ було створено наприкінці 1941 року за наказом Головного управління імперської безпеки (Reichssicherheitshauptamt). Саме він безпосередньо продовжує злочинну діяльність у Корюківці: з початку 1942 року тут регулярно розстрілюють осіб, яких підозрюють у співпраці або зв’язках із партизанами. Згодом у прилеглому лісі виявлять кілька братських могил з останками близько 500 убитих.
У ХОДІ КАРАЛЬНИХ АКЦІЙ ПРОТИ ПАРТИЗАНІВ ТА ЄВРЕЇВ ВІДБУВАЄТЬСЯ УЗГОДЖЕНЕ РОЗМЕЖУВАННЯ ФУНКЦІЙ МІЖ РІЗНИМИ ІНСТАНЦІЯМИ
У ході каральних акцій проти партизанів та євреїв відбувається узгоджене розмежування функцій між різними інстанціями: страти беззбройних осіб розглядаються як частина репресивних операцій і зазвичай виконуються німецькою Службою безпеки (СД). Втім, у разі відсутності німецьких підрозділів, угорські командні органи діють на власний розсуд і, в окремих випадках, безпосередньо беруть участь у вбивствах євреїв.
Виконавцями страт на місці розстрілу, як правило, є співробітники СД. Добровольчі батальйони, сформовані з місцевого радянського населення, відповідають за оточення місць розстрілів і супровід затриманих під час транспортування.
Останній масовий розстріл, що відбудеться 26 лютого 1942 року, ознаменує остаточне знищення всіх євреїв, які ще залишалися в Корюківці. Із 475 євреїв, що мешкали в селищі, майже ніхто не виживе.
З 475 ЄВРЕЙСЬКИХ ЖИТЕЛІВ МАЙЖЕ НІХТО НЕ ВИЖИВ
За радянськими повідомленнями, усі 12 ромів, які проживали в Корюківці, також стають жертвами масових убивств. У листопаді та грудні 1942 року німці проведуть так звану «циганську акцію»: затримано багатьох ромів і ромок, яких доправляють до в’язниці в Чернігові. Там їх розстріляють співробітники СД за звинувачення у зв’язках із партизанами. Серед убитих і діти – 12-річний Андрій та 9-річна Марія Попченки.
Окрім того, понад 1000 жителів Корюківки – 748 жінок і 346 чоловіків – вивезено на примусові роботи до Німеччини.
Партизани дають відсіч
Протистояння між партизанськими групами та підрозділами СД у регіоні ще більше загострюється у 1943 році. Уже наприкінці 1942 року німці проводять «спеціальні акції» в низці населених пунктів усього району, що підпорядкований командиру поліції безпеки та СД у Чернігові. Під час цих акцій так звані каральні загони за підтримки місцевої жандармерії заарештовують і розстрілюють учасників партизанських загонів, а також колишніх радянських функціонерів із партійного та адміністративного середовищ.
ПАРТИЗАНИ ЗАВДАЮТЬ ЗНАЧНИХ РУЙНУВАНЬ, І вважають СВОЮ АКЦІЮ УСПІШНОЮ
У лютому 1943 року німецькі каральні загони неодноразово навідуються до Корюківки. Вони заарештовують 165 мешканців і на машинах привозять їх на околицю містечка. Тут у свинарнику колишнього колгоспу співробітники СД розстрілюють своїх жертв.
27 лютого 1943 року партизанський загін Федорова завдає удару у відповідь.
Близько третьої години ночі приблизно 1000 партизанів, частина з них верхи на конях, одночасно атакують Корюківку з трьох напрямків. Вони добре озброєні – важкими та легкими кулеметами, автоматами, гвинтівками, гранатами та вибуховими пристроями. Серед них є й жінки.
ДЛЯ МІСТА ПАРТИЗАНСЬКИЙ НАПАД МАЄ ТРАГІЧНІ НАСЛІДКИ
Вони відкривають в’язницю і, за їхніми словами, звільняють 101 в’язня. У містечку вони завдають руйнувань, і все ж вважають цю операцію успішною.
Однак для Корюківки цей партизанський напад має драматичні наслідки. Одразу після цього СД під керівництвом Крістіансена організовує масштабну каральну акцію. Не лише проти партизанів, а й проти всіх мешканців Корюківки.
У понеділок, 1 березня 1943 року німецькі окупанти розпочинають у Корюківці «каральну акцію у відповідь». Частина карателів прибуде вантажівками з Чернігова та Сновська.
Iнша – потягом із сусіднього міста Мена. Загалом до Корюківки прибуде близько 1000 осіб.
Каральний загін ділиться на дві групи: одна з них має оточити місто. Їхнє завдання – розстрілювати тих, хто намагатиметься прорвати оточення.
Інша група залишається в містечку. Вона має знищити все населення.
Саме в цей момент машина під’їжджає до будинку Володимира Литвина, і солдат заходить у двір з автоматом напоготові.
Вогонь і смерть
У цей день – 1 березня 1943 року – есесівці ходять від дверей до дверей і розстрілюють мешканців просто в їхніх домівках. Шансів вижити майже немає.
13-річний Володимир Литвин під час розстрілу стоїть біля груби й ховається за нею.
Кімната сповнена димом, тому німець його не помітить. Коли хлопець вийде зі схованки, то побачить, що всі інші в помешканні – мертві.
Частину мешканців міста під приводом перевірки документів та реєстрації відводять до більших будівель – земельного управління, театру або робітничого клубу.
І там розстрілюють.
ПРИБЛИЗНО КОЖНІ ПІВГОДИНИ ВІН ЧУЄ ПОСТРІЛИ Й КРИКИ, ЩО ЛУНАЮТЬ З РЕСТОРАНУ
Ще одне місце страти – це ресторан. Саме туди зганяють чоловіків і жінок із дітьми. Серед них – дружина православного священника Всеволода Дахаєва. Сам він, рятуючись, ховається в туалеті ресторану й залишається там до півночі. Кожні пів години він чує постріли і крики, що долинають із залу. Коли німці нарешті пішли, він виходить зі схованки й повертається, аби знайти дружину. Натомість натикається на гори мертвих тіл і калюжі крові.
Того дня до ресторану заганяють й Ольгу Горбачевську. Під час масового розстрілу поранений чоловік падає на неї, накриваючи мертвим тілом. Майже непритомна, вона чує крики, стогін й плач жінок та дітей – усіх їх розстрілюють ще до настання темряви.
Близько десятої вечора Ольга виповзає з-під тіл загиблих.
ТІЛЬКИ В ЗАЛІ РЕСТОРАНУ ТОГО ДНЯ ВБИТО БЛИЗЬКО 600 ЛЮДЕЙ
Але й на цьому жах не закінчиться.
Віра Савченко, тоді шістнадцятирічна дівчина, стане свідком страшних подій, про які згодом розповідала. Вона бачить, як німці вриваються в оселі, розстрілюють мешканців, а потім підпалюють будинки.
Сама Віра ховається в копиці сіна й звідти спостерігає, як окупанти ловлять втікачів і живцем кидають у вогонь палаючих хат. На власні очі вона бачить, як із сараю витягують її матір, сестру та свекруху – і штовхають у полум’я.
Її сестра двічі намагається вирватися з палаючого дому, але щоразу її штовхають назад у вогонь.
НІМЦІ ВРИВАЮТЬСЯ У ДОМІВКИ, РОЗСТРІЛЮЮТЬ ЛЮДЕЙ, А ТОДІ ПІДПАЛЮЮТЬ ХАТИ
У каральному батальйоні в той день Іван Маслак. Він належить до групи, яка відповідає за блокаду міста. Впродовж усього дня він чує постріли в різних частинах міста та крики жертв. Вони стихнуть лише з настанням темряви.
А наступного дня розправа продовжується.
Маслак пам’ятає масштаби руйнувань: майже всі оселі – обвуглені руїни, мешканці – розстріляні, спалені разом із рідними стінами. Він бачить, як солдати його батальйону разом із німцями вриваються в будинки. Чути крики та постріли. Фашисти підпалюють будівлі факелами.
МАЛО ХТО ВИЖИВАЄ У ЦІЙ КРИВАВІЙ РОЗПРАВІ
Мало хто з мешканців виживає в цій кривавій розправі. Дехто врятується дивом – як, наприклад, Ольга Горбачевська, що прикриється тілами загиблих і вбережеться від куль. Кілька людей, серед них Всеволод Дахаєв, Віра Савченко та Володимир Литвин, переховуватимуться в укриттях. Інші вчасно втечуть з міста: деякі вулиці в перший день не зачіпали, тож вночі люди можуть непомітно покинути домівки. Мати з восьмирічним сином врятуються, бо німець дозволив їм втекти.
Ті, хто вижив, а також рідні з навколишніх сіл поодинці приходять у місто в наступні дні, щоб побачити, що залишилося. Жахлива картина відкривається перед ними: місто у попелі, корови та собаки блукають подвір’ями серед згарищ.
І скрізь – обгорілі тіла.
З-під згарища до життя
Це була жахлива своєю жорстокістю каральна акція, організована за наказом Теодора Крістенсена – командира поліції безпеки та СД у Чернігові, який із весни 1943 року очолював також зондеркоманду 4a.
Саме представники цього підрозділу ще у вересні 1941 року були причетні до одного з найстрашніших злочинів ХХ століття – масового знищення понад 33 000 євреїв Києва в Бабиному Яру.
ВОСЕНИ 1943 РОКУ КОРЮКІВКУ ЗВІЛЬНЯЄ ЧЕРВОНА АРМІЯ. АЛЕ НА ТОЙ ЧАС ВОНА БУЛА ФАКТИЧНО СТЕРТА З ЛИЦЯ ЗЕМЛІ
Після знищення Корюківки Теодор Крістенсен 22 березня 1943 року видає наказ, у якому відкрито виправдовує жорстокі дії поліції безпеки в умовах напруженої ситуації на фронті та зростання активності «банд». Серед іншого, він прямо схвалює розстріли дітей і знищення у вогні сіл.
Восени 1943 року, після понад двох років німецької окупації, Корюківку звільняє Червона армія. Але на той час вона вже фактично стерта з лиця землі.
Вже в грудні 1943 року радянська експертна комісія досліджує руїни Корюківки. Житлові будинки, кінотеатр, поліклініка, лікарня, дитячі ясла, дві школи, цукровий завод – усе перетворено на згарище. За висновками комісії, вціліло лише десять житлових будинків, натомість 1290 були спалені.
Знищення Корюківки не є поодиноким випадком у Чернігівській області.
Між листопадом 1942 року та травнем 1943 року підрозділи СД повністю або частково знищують ще 18 сіл і 21 населений пункт в околицях Корюківки.
Загалом у Чернігівській області за підрахунками українських істориків кількість знищених населених пунктів сягає 63 та загальна кількість вбитих мешканців становить 16 557 осіб.
За даними Українського інституту національної пам’яті, під час німецької окупації на території України німецькими військами або їхніми союзниками було знищено 670 населених пунктів.
Однак знищення цілих населених пунктів відбувалося не лише в Україні.
Особливо постраждала Білорусь.
Дослідження знищених населених пунктів у колишньому СРСР залишаються актуальним завданням, а дані про конкретні місця злочинів є неповними й не завжди остаточно підтвердженими.
За даними Національного архіву Республіки Білорусь, у 1941 році німецькі окупанти знищили 211 населених пунктів.
У 1942 році ця цифра зросла до 733.
Пік терору припав на 1943 рік: тоді було задокументовано майже 4 000 знищених населених пунктів – сіл, селищ і невеликих міст.
Загалом білоруські історики оцінюють кількість знищених населених пунктів у Білорусі у понад 9 000.
Визначити точну кількість жертв – ще складніше. У німецьких документах подібні дані майже відсутні: підрозділи СД зазвичай повідомляли лише про знищення населених пунктів, не фіксуючи кількість убитих мешканців.
Коли у 1967 році Теодора Крістенсена допитували в земельному суді Дармштадта щодо подій у Корюківці, він повністю заперечував свою провину. Посилався на те, що це була нібито антипартизанська операція, і стверджував, що цивільне населення «втекло».
«Село було спорожніле, лише наші мертві – в ньому…»
Радянська судово-медична експертна комісія досліджує останки спалених тіл, знайдених на згарищах у Корюківці, і встановлює: тут загинуло – 6 700 осіб.
Загальна кількість убитих чоловіків, жінок і дітей у Корюківці під час окупації, за оцінками комісії, становить близько 7 500 осіб.
За радянськими даними, усього в Чернігівській області під час німецької окупації загинуло щонайменше 127 778 людей. Ще 41 578 мешканців було насильно вивезено на примусові роботи до Німеччини.
Офіцери радянських спецслужб (НКВС), які у вересні 1944 року працювали в складі Надзвичайної державної комісії зі встановлення і розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників та їхніх спільників (НДК), опитували очевидців трагедії та змогли встановити поіменно 1 388 жертв із Корюківки. Решта – близько 5 600 загиблих – залишилися «невідомими за статтю та віком».
Лише десятиліття потому складена «Книга скорботи України» згадає імена 2 407 жителів Корюківки та навколишніх сіл, які загинули під час війни.
Після нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз українська Корюківка перетворилася на арену неодноразового, нищівного насильства з боку різних сил. Містечко стало простором, де перетинаються й нашаровуються кілька контекстів нацистської політики знищення в Україні:
Contributors
- Сценарій і текст: ТАНЯ ПЕНТЕР
- Редакція: ЛЕОНІД КЛІМОВ ТА ПЕГГІ ЛОЗЕ
- Переклад: Вікторія Стукаленко
- Редакція перекладу: Олеся Лазаренко, Пеггі Лозе
- Ілюстрації: АННА ЧЕ
- Анімація: ВІКТОРІЯ СПІРЯГІНА
- Карти: АРТЕМ ЩЕННІКОВ
- Дизайн: VILLAGE ONE
- Дата публікації: 22 червня 2025
