Жертвитієївійни
Серія перша: Хибний світ
Жити, як повелів Господь
До Другої світової війни Гоща була невеликим штетлом у східній Польщі, на самому кордоні з Радянським Союзом. Що таке штетл? Так у Східній Європі називали поселення, де проживало багато євреїв та єврейок. Перекласти це слово можна як «містечко» або «єврейське селище». Однак не всі штетли були маленькі.
Але Гоща, що налічувала дві тисячі мешканців, і справді була невеликим містечком. Майже половину населення тут складали євреї. Тут, як і в інших еврейських штетлах, діяли кілька синагог та школа Тарбут.
Жилося у містечку добре. Після Першої світової та громадянської війн, що супроводжувались антиєврейськими погромами, в регіоні знову запанувало мирне життя.
Серцем містечка була ринкова площа з великою будівлею, яку сьогодні, мабуть, назвали б торгівельним центром. Протягом року туди приїжджали жителі із сусідніх сіл – переважно українські та польські селяни, аби придбати все необхідне. Купували нерідко в кредит, адже селяни мали гроші зазвичай восени, коли збирали та продавали зерно. У містечку можна було придбати продукти, взуття та ліки в аптеці. А ще газовану воду, адже в Гощі працював невеликий завод і магазин. Обидва належали єврейському купцеві Перцю Гольдштейну.
Гольдштейн був одним із майже тисячі гощанських євреїв. Зі своєю сім’єю він збудував собі скромне гідне життя: працював, святкував, відкладав гроші на іноземних рахунках, читав газети і мріяв про щасливе майбутнє в Єрусалимі, де його доньки навчатимуться в університеті. Таке життя Перець Гольдштейн вів би і надалі. Та знову велика світова історія увірвалась у затишне містечко. Катастрофа, хроністом якої мав стати Перець Гольдштейн.
Першого вересня 1939 року розпочнеться Друга світова війна.
Німецькі війська вторгаються до Польщі з півночі, півдня та із заходу.
Протягом 18-ти днів опір польської армії придушено, значні території країни опиняються в окупації.
17 вересня до Польщі зі сходу вторгаються радянські війська. Незадовго до цього Берлін і Москва уклали Пакт про ненапад. У додатковому таємному протоколі вони поділили Центральну та Східну Європу на сфери інтересів.
Вже через чотири дні Вермахт і Червона армія зустрінуться в Брест-Литовську
... і проведуть 22 вересня спільний парад перемоги.
Після капітуляції польської армії Радянський Союз і Німецький Райх 28 вересня підписують Угоду про дружбу і кордон, що також містить таємний додатковий протокол. Згідно з ним, Польщу було фактично поділено між двома тоталітарними державами.
Західна частина опиняється під окупацією Третього Райху.
Східну частину анексує Радянський Союз.
Під радянську окупацію потрапило багато міст колишньої Польщі, таких як Львів, Брест-Литовськ, Рівне...
... а також містечко Гоща.
Чорні Круки
Під радянською окупацією життя в Гощі швидко змінюється. Відразу після анексії совєти проводять в нових регіонах вибори – контрольовані та сфальсифіковані. Українська та російська мови затверджуються як мови суспільного життя, у школах пропагується атеїзм, в’язниці наповнюються священниками, польськими державними службовцями, директорами шкіл, поліцейськими, прокурорами та суддями. Їхнім сімʼям доводиться полишати домівки, адже новоприбулим представникам радянської влади потрібна житлоплоща.
Націоналізація маєтків та будівель проходить і у Гощі. Під новою окупаційною владою Перець Гольдштейн змушений залишити свою справу і найнятися на роботу.
Та все це були лише провісники набагато більшої катастрофи.
22 червня 1941 року один з поплічників Сталіна Вʼячеслав Молотов оголосив по радіо: «Сьогодні о 4:00 ранку німецькі війська без будь-яких претензій до Радянського Союзу і без оголошення війни напали на нашу країну, атакували наші кордони в багатьох місцях і піддали бомбардуванню зі своїх літаків наші міста».
Гоща знаходиться неподалік від нового кордону, і вже через кілька днів війну в містечку можна чути, передусім гуркіт бомбових ударів.
Вечорами війну ще й видно: від пожеж, спричинених бомбардуванням, небо палахкотить вогонем. Всюди страх, розпач і паніка. Війна насувається.
Море вогню хлинуло на Гощу.
Після першого бомбардування по всьому містечку лежать розірвані тіла – без голів, без рук, без ніг. Перець бачить на купі трупів жінку – з перекошеним обличчям, жовтим, мов віск. Рот її закритий, очі теж. Але кінцівки рухаються так, ніби вона хоче підвестися.
ЧОРНА КІПТЯВА ВІД ЗГОРІЛИХ БУДИНКІВ ТА ЇДКИЙ СМОРІД МЕРТВИХ НА ВУЛИЦЯХ. ОБВУГЛЕНА ЛЮДСЬКА ПЛОТЬ.
Перець Гольдштейн тікає з родиною в сільську місцевість – села не бомблять. Та через кілька днів вони повертаються. Ще жевріє сподівання, що не все так погано, як здається. Та бачать вони лише чорну кіптяву від згорілих будинків, відчувають їдкий сморід мертвих на вулицях. Обвуглена людська плоть. А ще тут багато німецьких солдатів, адже місто окуповане.
У перші дні вторгнення німецькі війська проникають углиб території Радянського Союзу. У перші тижні на окремих ділянках фронту вони долають до 30 кілометрів на день і займають одне місто за іншим.
Червона армія зазнає чималих втрат і мусить стрімко відступати – наразі вона лише частково боєздатна, а лінія оборони укріплена неповністю.
За кілька тижнів нацистська Німеччина окупує величезну за площею територію – Латвію, Литву та значні частини нинішніх Білорусі, України та Естонії.
Вже 4 липня 1941 року штетл Гоща займає частина підрозділів 6-ї армії.
Я бʼю їх, бо вони євреї
Хоча у спогадах передвоєнний час виглядає раєм, життя тоді не було легким. Перець Гольдштейн народився 1896 року в іншому штетлі під назвою Корець. Сімʼя жила бідно, і коли помер батько, хлопцеві, якому лише сповнилось 13 років, довелося піти на роботу, щоб прогодувати сімʼю. Потім почалися Перша світова, громадянська, а тоді й польсько-радянська війна... Війни незмінно супроводжувались антиєврейськими погромами. Цей досвід закарбувався в памʼяті єврейського населення назавжди.
І ось під німецькою окупацією знову немає чого їсти, і роботи немає. Щоб добути хоч якісь харчі, Перець змушений працювати на німецьких військових. Багато людей займаються тим же. Беруться за все: від чистки картоплі до підмітання вулиць. За це отримують хліб чи ложку супу. А ще – постійні удари.
Незабаром зʼявляються нові постанови: нібито саме євреї відповідальні за війну. Відтепер єврейське населення Гощі має носити розпізнавальні знаки – жовті нарукавні пов'язки, а пізніше – жовті кола на одязі – один спереду на лівій стороні грудей і один на спині. Розпочинаються масові репресії проти всього єврейського народу.
Під військовою адміністрацією Гоща перебуває недовго. Незабаром німецькі війська рухаються далі на Київ.
Ще влітку 1941 року німці запроваджують на окупованих територіях цивільні адміністрації.
Східна Галичина зі Львовом потрапляє під правління Генерал-губернаторства.
Решта окупованої території поділена на два великих регіони:
Райхскомісаріат «Остланд» (РКО), до якого належали території Прибалтійських радянських республік, а згодом і Білорусі,
та Райхскомісаріат «Україна» (РКУ), розташований переважно на території Української союзної республіки.
Окупована територія постійно розширується.
Восени 1941 року в багатьох місцях створені гетто, тобто місця концентрації та ізоляції єврейського населення.
Деякі гетто – великі за площею й огороджені, як наприклад, Мінське гетто, де в увʼязненні проживало 60 000 осіб.
Інші ж гетто невеликі, без колючого дроту та парканів. Таким є гетто в Гощі. Однак і тут людям доводиться юрмитися у перенаселених будинках.
А ще усіх євреїв, віком від 18 до 60 років, зобовʼязують до примусових робіт.
Прийшла осінь. Дні – короткі та холодні, постійні дощі та мряка. Гоща розкинулась на річці Горинь, береги якої раніше сполучали два мости. Один – деревʼяний, другий – залізний. Обидва мости були пошкоджені в перші тижні війни. Металевий міст потребує ремонту, а деревʼяний має бути споруджений заново. Окупанти організують Єврейську раду («юденрат»), що регулює розподіл євреїв на примусові роботи. Переця та ще 50 осіб відправляють на відбудову деревʼяного моста.
Спочатку він та інші робітники мають пірнати одягненими в холодну воду та шукати затонулі шматки дерева зі старого мосту. Їх нещадно бʼють палицями. На щастя, всі вміють плавати, ніхто не потонув.
Потім доводиться тягати каміння, вантажити дрова та виконувати іншу важку роботу. Годують запліснявілим хлібом, замикають спати у стайні. Іноді наказують співати. Хто не співає, того бʼють. Хоча бʼють так чи інакше.
Один з німців зізнається: «Я б’ю їх не тому, що вони не працюють, а тому, що вони євреї».
Одного дня на місце відбудови моста у Гощі приходять незнайомі люди, одягнені у «воронячий одяг», з чорними залізними шоломами на головах, з рушницями в руках і гранатами за поясом. З ґвалтом хапають вони чоловіків-євреїв. Відбирають десятьох, садять у машину і кудись везуть.
Що з ними буде? Робота на мосту – це вже пекло, гірше бути вже не може. Чи може? Наступного дня Перець дізнається, що всіх десятьох розстріляли: «Їх забрали з пекла і відправили прямісінько в сади Едему».
Систематичне вбивство єврейського населення фактично збігається у часі з початком війни.
За Вермахтом йдуть чотири оперативні групи поліції безпеки (SiPo) і служби безпеки СС.
Ці оперативні групи були створені напередодні нападу на Радянський Союз.
Їхнє першочергове завдання — виявлення ідеологічних супротивників, які могли б становити загрозу для німецьких окупантів, та їх знищення.
У північній частині України задіяна оперативна група С, зокрема «айнзатцкоманда 5» і «зондеркоманда 4а». На рахунку цих ескадронів смерті особливо велика кількість жертв.
Так, лише 29 і 30 вересня 1941 року в Бабиному Яру в Києві «зондеркоманда 4а» розстріляла понад 33 тисячі євреїв, серед них були чоловіки, жінки й діти.
На Волині, де знаходиться Гоща, ці сумнозвісні оперативні групи у перші тижні та місяці окупації знищують без суду й слідства удаваних та справжніх партійних і державних діячів, а також партизанів. Серед них були десятки аж до тисячі євреїв, а у деяких місцях також роми та люди із психічними захворюваннями.
Велика бійня сталась 4 серпня в місті Острозі, що 35 кілометрів на південний схід від Гощі. За різними даними, підрозділ 10-го піхотного полку СС за один день вбиває тут від 1000 до 3000 євреїв.
У Рівному в листопаді 1941 року «айнзацкоманда 5» знищила в урочищі біля міста близько 15 000 євреїв. До розстрілювання також були залучені працівники так званої охорони громадського порядку (320-й батальйон поліції).
Близько 20 відсотків волинських євреїв не доживуть до початку 1942 року.
У перші місяці окупації єврейська громада Гощі ще відносно у безпеці. Однак цей «підвішений» стан триває лише до весни 1942 року.
Янголи смерті
Перець Гольдштейн та його рідні змогли уникнути перших «акцій зачисток» євреїв.
Сімʼя Переця була невеликою. Він і його молода дружина мали двох доньок: Басю і Черню Гольдштейн. Перець вважався в штетлі гарним, начитаним співрозмовником, особливо коли йшлося про політику. Взагалі він надавав великого значення освіті: старшу доньку Басю віддав до середньої школи в м. Рівне, найближче велике місто. Серед одноліток вона була однією з найкращих учениць. Крім мови їдиш, якою спілкувалися в родині, вона володіла англійською, німецькою, польською, івритом, російською та українською мовами.
Сам Перець був переконаним сіоністом і збирав гроші, щоб емігрувати до Ізраїлю, де Бася та Черня здобули б гарну освіту.
Та війна підірвала всі ці плани: єврейським дітям віднині не дозволялося відвідувати школу. Бася йде працювати прибиральницею на німецькому військовому сільськогосподарському комбінаті, а маленька Черня допомагає матері по господарству. Коли міст був зведений, батько Перець мусить переходити з однієї роботи на іншу. Для пекарні він рубає дрова, носить воду і чистить піч. Для німецької військової станції харчування – пиляє та рубає дрова, вантажить та розвантажує машини.
Тим часом до Гощі звідусіль надлітають звістки про німецькі звірства. Біженці з інших міст та містечок розповідають про катування та масові розстріли чоловіків, жінок, дітей, старих – тобто усіх.
Час спливає стрімко. Вже й Ханука позаду, наближається Песах. У це свято найбідніша людина стає царем. Всі їдять, пʼють і святкують, але в душі забагато страху, щоб веселитися по-справжньому.
Навесні 1942 року жителі Гощі дізнаються, що у березовому гаю поблизу села Симонів, за шість кілометрів від їхнього штетла, копають два котловани — 15 метрів завширшки, 50 метрів завдовжки. Люди запитають про їхнє можливе призначення. Довкола кружляють різні чутки. Але зрештою підозра одна: ці ями були вириті для єврейських чоловіків й жінок. Іншого призначення вони не мають.
Містечко охоплює паніка. Тепер жителі навіть спати лягають, не роздягаючись.
У травні 1942 року свято Шавуот припадає на пʼятницю та суботу. У ніч на середу о пів на третю до Гощі прибуває багато чужих машин. Охорона, організована самими євреями, негайно рознесла по всіх будинках звістку: янгол смерті прийшов.
Тієї ночі в будинку Переця залишилося 15 осіб. Почувши звістку про прихід німців, усі вибігають на двір. Перець вагається, шукає пальто й намагається замкнути двері. Вийшовши з дому, він загубив свою сімʼю. Усюди бігають люди, та ніхто не знає куди тікати. Намагаються бути тихими, щоб янгол смерті не помітив їх.
Перець йде навмання, в бік поля, що поза містом. По дорозі він зустрічає знайомого зі штетла єврея Ічека. Вони сідають у полі перед купою гною. Перець скручує цигарку. Вдалині чутно гуркіт пострілів.
Через якийсь час чоловіки вертаються. Перець сподівається знайти дружину і дочок. Близько шостої ранку вони підходять до містечка. По дорозі зустрічають начальника німецького закладу громадського забезпечення, де працює Перець. Обличчя в того посіріле. Треба десь сховатися, каже він.
Перець та Ічек ховаються у воронці від бомби. Згодом до них приєднується третій єврей – молодий Ошер Рабінович. Він мав із собою трохи сухого хліба в торбі, перемішаного з піском і багнюкою. Троє починають повільно усвідомлювати, що саме наразі відбувається з іншими жителями штетла.
Протягом усього дня, коли відбуваються масові страти, троє чоловіків лежать у воронці. Як стемніло, Перець іде до одного знайомого селянина. Той розповідає:
Німці приходили в місто і ловили євреїв – на вулицях, у полях, на стежках та в хатах, забирали з горищ і витягували з підвалів. Усіх доставили до Української міської адміністрації та обшукали. Вилучили цінні речі та документи. Вони мусили сидіти й чекати на ринковій площі. Потім схопили близько 100 чоловік.
Німці та допоміжна поліція зібрали їх до гурту й наказали рушати. Тих, хто плакав, били прикладами автоматів. Гощанські євреї пройшли колоною шість кілометрів до Симонівського березового гаю. Там їм наказали роздягнутися до спідньої білизни та групами по десять осіб лягати в яму. А як ті лягли, німецькі кати підходили і розстрілювали їх, один за одним. Потім наступні десять. І так, поки всіх в ямі не перестріляли.
Потім прийшла наступна сотня. Лише цього дня було вбито близько 400 осіб, серед них жінки та діти.
Серед убитих також дружина та доньки Переця Гольдштейна.
Німецькі оперативні групи на Волині базуються у м. Рівне – саме звідси їх відсилають на «операції». Розстріли організовує командир поліції безпеки (SiPo), штурмбанфюрер СС д-р. Карл Пютц.
Навесні 1942 року місця масових розстрілів обиралися скоріше за все довільно. Закономірності не простежується.
20 травня 1942 року до Гощі з Рівного направляється відділ поліції безпеки. Прибувають сюди рано вранці.
Розстріл проходить за тією ж схемою, що і на інших місцях подібних злочинів на окупованих радянських територіях.
Представників єврейської громади збірають на ринковій площі Гощі. За спробу втечі – розстріл на місці.
Людей на місце страти женуть колоною. Розстріли проходять переважно не в самому місті, а за його межами – в лісі чи на якійсь віддаленій ділянці.
Якщо «операцію» треба провести швидко, котловани готували завчасно. В інших випадках євреям доводиться самим копати cобі братську могилу.
Місце розстрілу під Гощею – березовий гай біля села Симонів. Копати величезні ями тут змусили українських селян.
20 травня 1942 року на цьому місці розстріляно близько 400 євреїв, чоловіків й жінок.
А 21 травня проводиться масовий розстріл у м. Корець, що на захід від Гощі. Там знищено понад 2200 осіб.
Наступного дня в Межирічі вбито близько 1600 євреїв та єврейок.
Невідомо, чи всі три операції розстрілу були здійснені одним підрозділом поліції безпеки.
Проте доведено, що в усіх випадках були задіяні українська допоміжна поліція та перша рота 33-го поліцейського батальйону.
Мертві на землі
Ті, кому вдалося втекти, потрохи вертаються до рідного містечка. Перець ходить від хати до хати. Скрізь лежать на землі люди і голосять. Чоловіки збираються до молитви та благословення.
Тижні спливають в журбі та шоковому заціпенінні. До Переця постійно ходять люди, щоб поговорити. Один з них стверджує, що у релігійній книзі нібито йдеться про скоре спасіння. Час тортур перед приходом Месії буцімто витримати особливо важко. Та чи прийде це спасіння? Рано чи пізно все одно доведеться померти. Великої різниці між живими і мертвими немає. Ми ті самі мертві, що живуть на землі. Але ми повинні пізнати спокуту і помститися за невинно пролиту кров. Ми повинні пізнати спокуту та поставити пам’ятник убитим.
Гощанські євреї та єврейки починають підготовлюватися. Будують схованки – під підлогою, на горищах, у стінах. Ховають цінні речі у своїх будинках, а також у будинках знайомих українських та польських селян. Евреї шукають людей, що готові прийняти їх і сховати.
І ось настає Йом-Кіпур – «День спокути», найбільше єврейське свято. Випадає воно на понеділок. У середу всі дізнаються, що ще один масовий розстріл відбувається в містечку Тітчин, що за 20 кілометрів від Гощі. Вбивці можуть незабаром повернутися до Гощі. «Юденштрассе», до якої нині звузилося гетто, являє собою жахливу картину – люди тиняються, голосять, б’ються від розпачу головами об стіни.
Перець і ще двоє євреїв, Мотль Машес і Берл Готнік, знають, де шукати порятунку. Ще після першого масового розстрілу вони зв’язалися з польським фермером паном Кафаром. Той був готовий надати їм притулок. Чоловіки йдуть до села Кураш − через хлібні поля, оминаючи інші села та великі шляхи. У середу ввечері вони приходять до будинка Кафара.
Через два дні, 25 вересня, ще 500 євреїв було розстріляно в Гощі. Це був останній масовий розстріл у штетлі. Євреїв тут майже не лишилось.
На горищі
Кураш – невелике польське поселення, близько 20 кілометрів на південний схід від Гощі. Пан Кафар мешкав там із дружиною та дочкою в будинку серед полів.
Прибувши до села, троє євреїв одразу прямують до схованки на горищі. Деревʼяні балки під солом’яним дахом, голі дошки та кілька старих іржавих шматків дроту – ні стільців, ні столу, немає нічого. Місця мало: випростатися не можливо, можна тільки лежати або сидіти. А ще тут темно, хоч око виколи.
На цьому горищі, в цій норі Перець, Мотл і Берл проводять півроку, аж до травня 1943 року. Їм дозволяється заходити в хату чи на двір, та бігляків не полишає страх, що їх побачать чи почують – кашлянути можна тільки, коли свиня зарохкає, сморкатися – лише як півень заспіває. Згодом до них приєдналась молода єврейка. Її звуть Бася, як дочку Переця.
Саме тут на горищі Перець починає писати свої нотатки про життя і смерть у Гощі. Пережите записує в зошит рідною мовою їдиш. Він хоче детально описати події та залишити документ про звірства, вчинені німцями: бо якщо всіх євреїв вбито, хто ж розповість світові правду?
Він хоче пізнати себе і сенс свого життя, а також цю дивну тугу за смертю, яка іноді переслідує його. Його не полишає думка: мертвим краще, ніж живим. Їм, мертвим, більш не треба страждати. А живі продовжують боротися зі смертю, вони тікають від янгола смерті і прагнуть жити – це життєвий інстинкт. Ще одне хвилює Переця: хоч він і не той єврей, що живе за суворими релігійними законами, знов і знов він звертається до Господа і намагається зрозуміти його логіку. Невже Бог, господар світу, не знає, що відбувається тут, на землі? Чому він не зглянеться над своїм народом? Бог визначає все, що відбувається у світі. Може, їм судилося бути мучениками?
А ще Перець записує сни, які вранці завжди розповідає Мотлові, Берлу і Басі. Він мріє про післявоєнний час, але завжди натрапляє на порожнечу. Що буде, коли вони знову будуть вільні? Чи вертатися до Гощі, чи йти в інше місце, чи блукати на самоті? Чи зможе він побудувати собі нове життя?
А ще є страх. Страх, що їх знайдуть. Страх збожеволіти на горищі. Тут так повільно спливає час. Знову й знову перед очима постають образи тої ночі перед масовим розстрілом, його дружина та діти, які могли б вижити, якби залишилися з ним вдома. Перець складає списки страчених євреїв Гощі. Пише вірші. Коли йому дозволяють бути в будинку, він детально документує все, що його оточує: меблі, пічні кахлі, картини на стінах. Він зосереджується і намагається не збожеволіти.
Рукопис раптово уривається. Про те, що сталося далі, розкажуть інші джерела.
Contributors
- Сценарій та текст: Леонід A. Клімов та Ясмін Зьонер
- Переклади з їдишу: Єлізавета Ланденберґер
- Ілюстрації: Анна Че
- Анімація: Філіпп Ярін, Вікторія Спірягіна
- Редакція: Пеггі Лозе
- Переклад українською: Вікторія Стукаленко
- Редакція перекладу: Олеся Лазаренко, Пеггі Лозе
- Карти: Артем Щеников, Ярослав Борецький, Даніель Маркус
- Редакція фото: Енді Геллер та Макс Шер
- Дизайн: VILLAGE ONE
- Опубліковано 22 червня 2024
