Жертвитієївійни
Серія шоста: Бо вони роми
Вранці 24 квітня 1942 року вирішиться питання життя і смерті. Близько 300 мешканців Олександрівки повинні в той день зібратися біля сільського озера. Озброєні есесівці оточують жінок і чоловіків, старих і дітей, німецькі вівчарки скалять зуби. Один із офіцерів зачитує за списком імена жителів. Ті, хто зазначений як «цигани», мають стати по один бік. Решта – близько третини сільської громади були «росіянами» – можуть стати з протилежного боку і невдовзі повернутися додому.
Близько 200 «циган» залишилися з СС.
Чоловікам наказують рити ями. Жінок та дітей охоплює панічний страх. Есесівці б’ють їх прикладами рушниць і батогами, щоб ті замовкли. Деякі жінки у розпачі благають відпустити їх, вони бо не «циганки», а росіянки.
Потім німецькі офіцери наказують їм роздягнутися. Спираючись на свої ідеологічні расові переконання щодо вигляду людського тіла, націонал-соціалісти вирішуватимуть, хто з жінок житиме, а хто має померти.
Однією з тих жінок була Лідія Крилова.
Взірцеві колгоспи Смоленщини
Російське село Олександрівка розташоване лише за кілька кілометрів на південний захід від Смоленська. У 1937 році тут був організований так званий національний «циганський колгосп» під назвою «Сталінська Конституція». Серед засновників – батьки Лідії: Клавдія та Микита Крилови – вони належать до ромської спільноти.
Раніше вони, так звані селяни-середняки, мешкали в селі Лукиничі. Там батьки Лідії власними силами вели господарство і з цього годували родину. У 1933 році Крилови переїхали в Кореневщино під Смоленськом і почали працювати в ромському колгоспі «Октябрь» (укр. «Жовтень»). Цей колгосп згодом став передовим сільськогосподарським підприємством Смоленщини й отримав ряд нагород.
Крилови вважаються зразковими хліборобами і належать до тих родин, яких районне керівництво зі згоди голови колгоспу відправило за п’ять кілометрів, в Олександрівку, на будівництво нового колгоспу. Подібно як у Кореневщині, тут здебільшого працюють роми та ромки.
Всього в родині Крилових шестеро дітей: троє хлопчиків і троє дівчаток. Лідія народилася в Лукиничах у 1923 році, через п’ять років після Жовтневої революції. Коли вона стоїть перед розстріляною ямою в Олександрівці, їй – 19 років.
Рома – це національні меншини, що представлені в багатьох регіонах Радянського Союзу.
За переписом 1939 року все ромське населення країни становило майже 90 000 осіб.
При загальній чисельності населення близько 170 мільйонів частка ромського населення складала приблизно 0,1 відсотка.
Зі середини 1920-х років радянська політика в національній сфері була спрямована на компактне розселення та колективізацію ромської спільноти. У 1920-х та 1930-х роках було створено понад 50 «національних циганських колгоспів» у різних регіонах Радянського Союзу.
Політика щодо представників ромських меншин, серед іншого, включала ліквідацію неписемності та «соціалістичну освіту»: у 1925 році ромські активісти заснували «Всеросійський союз циган». Для ромської мови було розроблено алфавіт на базі кирилиці. Вперше ромською мовою видаються букварі, шкільні підручники та журнали. У школах відкривають «циганські класи» як підготовчий етап до створення власних «циганських шкіл». Крім того, 1931 року було засновано Московський циганський театр «Ромен».
Ціла низка ромських колгоспів створюється в Пермській області на Уралі…
… а також в Ростовській області, в Краснодарському та Ставропольському краї на Північному Кавказі. Про колгосп «Труд ромен» та першу «Циганську сільраду» в Мінеральноводському районі навіть пишуть в зарубіжній пресі.
Зразковим регіоном, коли мова йде про колективізацію ромського населення, стає Смоленська область на заході Росії. Загальна кількість ромського населення тут невелика: близько 3300 осіб. Однак багато місцевих циганських родин протягом багатьох поколінь займаються сільським господарством.
Завдяки їхньому вмінню та досвіду було організовано передові колгоспи, як-от «Жовтень» (рос. «Октябрь»), які неодноразово отримували схвальну оцінку в радянській пресі.
1937 року в Олександрівці організували останній ромський колгосп у Смоленську, «Сталінська Конституція». Головний напрямок його господарства – тваринництво. Це один із найбільших ромських колгоспів у Радянському Союзі, в якому працювало близько 300 осіб.
Лідія веде звичайне радянське життя: вчиться у школі, закінчує сім класів. Семирічна школа була офіційно затверджена на партійній конференції 1934 року. Лідія також вступила до піонерської організації, а згодом до комсомолу, молодіжної організації Комуністичної партії Радянського Союзу.
Після школи вона проходить профнавчання на електропідстанції. Потім, з квітня 1941 року, працює на підстанції в білоруському місті Орша, приблизно за 120 кілометрів на захід від Олександрівки. Вона пишається тим, що твердо стоїть на ногах і займається своєю професією. Та радість Лідії від успішного початку професійного життя триває недовго.
22 червня 1941 року Вермахт вторгається у Радянський Союз і швидко просувається вперед. На Смоленськ наступає група армій «Центр».
Вже перший етап стратегічного наступу – Білостоцько-Мінська битва з її численними «котлами» – стала серйозним успіхом для Вермахту і катастрофою для Червоної армії.
Майже через тиждень Вермахт займає більшу частину Мінська. Останні частини Червоної армії капітулюють 9 липня.
Поки дивізії Червоної армії, що залишилися в Мінську, ще намагаються чинити опір, Вермахт просувається далі на схід, у напрямку Смоленська.
З півночі приходить 3-я танкова група під командуванням Германа Гота, а з півдня насувається 2-га танкова група Гайнца Ґудеріана. Хоча Червона армія мобілізувала десятки дивізій, німецькі танкові частини зможуть обійти лінію оборони та оточити радянські частини на захід від Смоленська.
16 липня Вермахт окупує місто Оршу Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки, де на електропідстанції працювала Лідія Крилова.
У той же день Вермахт бере Смоленськ. Бої у «котлі», що проходять у передмісті, тривають до початку серпня. Червона армія зазнає нових великих втрат: тисячі танків знищено, близько 300 000 солдатів загинули або потрапили до німецького полону.
Смоленськ залишається під німецькою окупацією до осені 1943 року. У зоні окупації опинився також і ромський колгосп в Олександрівці.
«Ми ж нікому нічого не заподіяли!»
Зі швидким наближенням лінії фронту Лідія Крилова поспішає з Орші назад до сім’ї в Олександрівку. Але там вона зустрічає лише свою сестру Марію з маленьким сином. Від сусідів вона дізнається, що батьків, братів та інших сестер уже евакуювалися в тил. Для Лідії та Марії евакуація вже не можлива. Надто жорстокими були бої під Смоленськом. Сестри опиняються під німецькою окупацією.
Для мешканців Олександрівки починається час невизначеності. Вони продовжують працювати в сільському господарстві, але відтепер повинні платити податки німецьким окупантам. Кілька німецьких солдатів та один офіцер поселяються у селі.
Невдовзі тут заговорили про події в місті. У Смоленську євреї та єврейки тепер повинні носити розпізнавальні знаки. Створюють гетто. Комуністів заарештовують. Сусід-росіянин розповідає, що німці вживають заходів і проти «циган». Ромським колгоспникам це здається абсурдом: «Ми ж нікому нічого не заподіяли!»
ОДНАК ЗАНЕПОКОЄННЯ РОМІВ В ОЛЕКСАНДРІВЦІ ТРИВАТиМЕ НЕДОВГО. НАСПРАВДІ ВОНИ НАВІТЬ НЕ ПІДОЗРЮЮТЬ, ЩО ЇХ ОЧІКУЄ
Десь через півроку, у березні 1942 року, село облетить страшна звістка: у сусідньому Красному Бору розстріляли чотирьох ромів. Німці звинуватили їх у підтримці партизанів. Якщо це так, вони загинули смертю героїв, з цим ще якось погоджуються. Однак занепокоєння ромів в Олександрівці триватиме недовго. Насправді вони навіть не підозрюють, що їх очікує.
А 23 квітня 1942 року, рано ввечері, в Олександрівці з’являються два німецькі офіцери. Вони доручають місцевій бухгалтерці скласти список усіх жителів. Обов’язково із зазначенням «національності» – в радянських паспортах у цій графі записувалася етнічна приналежність. Жінка вважає, що йдеться про розподіл на робочі завдання, і сумлінно працює цілу ніч. Лідія теж є в цьому списку.
«Цигани наліво, росіяни направо»
Наступного ранку, 24 квітня 1942 року о п’ятій годині, озброєні есесівці – ймовірно, з поліції безпеки окупованого Смоленська – вламуються у будинки Олександрівки. Вдираються вони й в житло сплячих сестер Крилових, Лідії та Марії з сином. Німці виганяють їх з ліжок прямо на вулицю. Жінок б’ють прикладами. Лідія ледве спромоглася схопити сукню та пальто. Її сестра залишається майже голою, з дитиною на руках.
Есесівці женуть напіводягнених сестер через мряку і холод до озера на краю села. Туди повинні прийти всі жителі Олександрівки та сусіднього села Девкіно, що також підпорядковане колгоспу «Сталінська Конституція». Німецький офіцер зачитує вголос список, складений за ніч бухгалтеркою. Лунають прізвища всіх жителів, один за одним. Та їхня національність.
«ЦИГАНИ» МАЮТЬ ВІДІЙТИ ВБІК, РЕШТА ЙДУТЬ ДОДОМУ.
«Цигани» мають відійти вбік, решта йдуть додому. Близько 200 «циган» залишаються зі СС. Чоловікам роздають лопати. За триста метрів вони мають викопати дві ями. Земля ще трохи мерзла. Один із свідків пізніше розповість, що верхній шар ґрунту потрібно було розривати динамітом.
Жінки та діти починають кричати. Есесівці б’ють їх, щоб заспокоїти. Деякі жінки скаржаться на помилки в списку, мовляв, вони не «циганки», а росіянки.
Тоді офіцери наказують жінкам роздягнутися. Вони прискіпливо оглядають оголені тіла та оцінюють їх – за кольором шкіри, волосся та формою вух. Деяких жінок, серед них і кілька матерів з дітьми, відпускають. Також дозволяють піти кільком чоловікам. Загалом – звільняють близько двадцяти осіб.
Під час так званої «расової оцінки» сестра Лідії Марія визнана росіянкою і може йти з дитиною додому. Але саму Лідію відтісняють у натовп. Охоплена страхом смерті, вона робить ще одну спробу врятуватися: каже офіцеру, що її мати – росіянка і що вона сама за паспортом росіянка.
ОФІЦЕР ЗАДИРАЄ ЇЙ СУКНЮ І ДИВИТЬСЯ НА ОГОЛЕНЕ ТІЛО. ТА ПОТІМ ВРАЗ ШТОВХАЄ ЇЇ НАЗАД У НАТОВП.
Офіцер задирає їй сукню і дивиться на оголене тіло. Та потім враз штовхає її назад у натовп. Після довгих благань під конвоєм їй все ж дозволяють принести документи з дому. Та коли вона повертається, паспорт уже нікого не цікавить.
Близько третьої години дня німці женуть приречених до якогось бараку. Тут усі мають роздягнутися до спідньої білизни і сім’ями йти до викопаних ям.
КОЛИ ПРИХОДЯТЬ З ДІТЬМИ, ТО ДІТЕЙ ВІКОМ ВІД 10 ДО 12 РОКІВ РОЗСТРІЛЮЮТЬ НА ОЧАХ МАТЕРІВ.
Лідія стоїть посеред натовпу. На її очах німецький солдат розстрілює з пістолета близько сімдесяти жінок і дітей. Коли підходять матері з дітьми, то дітей віком від 10 до 12 років розстрілюють першими. Немовлят, малих дітей і старих кидають в яму живими.
Стоячи на краю розстрільної ями, Лідія хапає за руку одного з офіцерів і благає його ще раз перевірити її паспорт.
І раптом, – о диво! – той визнає її документ.
В останню мить Лідія врятована, вона йде геть від жахливої ями смерті. Обертаючись, вона бачить чоловіків-ромів, які під конвоєм лежать на землі долілиць. Коли всіх жінок і дітей розстріляють, їм доведеться засипати яму, перш ніж есесівці знищать їх самих.
Увечері німці повертаються до Смоленська, везучи з собою конфісковані цінності вбитих.
Пізно ввечері Лідія повертається на місце масового вбивства: у більшій ямі лежать мертві жінки, у меншій – чоловіки.
Потім сусіди будуть десятиліттями розповідати про Лідію Крилову, в яку нібито закохався один з німецьких солдатів, і тому захищав її родину протягом усієї окупації.
Сто сімдесят шість
Лідія Крилова та її сестра Марія залишаються після тих страшних подій в Олександрівці. Націонал-соціалісти продовжують масово вбивати ромів на всій окупованій території. Та про це Лідія дізнається лише через багато років. На щастя, в Олександрівку загони карателів більше не навідуються.
Під час відступу зі Смоленська у вересні 1943 року німці вбили ще дві ромські родини в сусідньому містечку Рай.
Остаточно Червона армія визволить ці місця 25 вересня 1943 року.
Незабаром після цього у Радянському Союзі починає слідчу роботу Надзвичайна державна комісія зі встановлення та розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників та їхніх спільників. У письмовій заяві вцілілі роми з Олександрівки звертають увагу комісії на масове вбивство у своєму селі квітні 1942 року. Лідія Крилова – одна з дев’яти, хто підписав це звернення.
Уцілілі роми з олександрівки у письмовій заяві звертають увагу комісії на масове вбивство у своєму селі у квітні 1942 року.
Лідія виступає найважливішою свідкинею, адже вона була єдиною, хто вижив й бачив все аж до розстрільної ями. Одна деталь її особливо вразила: «Я сама бачила, що в бараці, який знаходився неподалік від ями, де розстрілювали циган, був організований буфет із закусками та алкоголем, де офіцери, які керували розстрілом громадян, пригощалися випивкою».
У своїх свідченнях Лідія Крилова оцінює загальну кількість жертв від 170 до 180 осіб. Ексгумація 176 тіл, що була проведена Надзвичайною державною комісією, підтверджує її показання. Більшість постраждалих – жінки та діти. У своєму підсумковому звіті по Смоленській області Комісія зазначила, що «особливо жорстокі звірства» німецькі окупанти вчинили проти двох груп населення: «Євреї та цигани були знищені поголовно та повсюдно».
ЄВРЕЇ ТА ЦИГАНИ БУЛИ ЗНИЩЕНІ ПОГОЛОВНО ТА ПОВСЮДНО.
У наступні місяці до Олександрівки повернулися роми, що отримали звільнення з фронту, а також демобілізовані червоноармійці. Та для багатьох із них довгоочікуване возз’єднання з сім’ями не відбудеться: вони приголомшені, дізнавшись від сусідів-росіян і вцілілих ромів про розстріли у квітні 1942 року. У розпачі один російський військовий льотчик, що був одружений з ромкою, розкопує братську могилу, шукаючи страчених дружину та дітей.
Із часом повертаються до рідного села й евакуйовані сім’ї та наповнюють новим життям колгосп «Сталінська Конституція». Проте у 1950 році офіційний статус «Національного циганського колгоспу» було скасовано. Олександрівку об’єднують з навколишніми громадами та сільськогосподарськими підприємствами в один великий колгосп. Відтепер роми становлять лише невелику частку усіх членів колгоспної громади.
Масове вбивство в Олександрівці — не поодинокий інцидент. Війна Німеччини проти Радянського Союзу із самого початку була запланована як війна на знищення. Нацистські окупанти знищували ромське населення у багатьох окупованих регіонах Радянського Союзу.
Лише в Смоленській області було задокументовано щонайменше 20 масових розстрілів, здійснених переважно спеціальними оперативними загонами, так званими „айнзатц-“ та „зондеркомандами“ Поліції безпеки та СД (Служби безпеки НСДАП).
Одне з наймасштабніших масових вбивств ромського населення сталося в Криму. У грудні 1941 року Айнзацгрупа D виманила з міста понад 800 циган з приводу нібито «переселення» на інші землі та розстріляла їх.
Геноцид ромської громади збігається з другою та останньою хвилею винищення єврейського населення. У низці випадків німецькі окупанти поєднували акції з винищення ромів та євреїв. Так сталося, наприклад, у регіоні Брянська, де командування Айнзацгрупи Б з лютого 1942 року вчинило кілька масових вбивств єврейського та ромського населення, поховавши їхні тіла у величезних братських могилах.
Поки що неможливо точно підрахувати, скільки радянських ромів та ромок стали жертвами німецької окупації. Стан досліджень в окремих областях дуже відрізняється. За різними підрахунками, загальна кількість жертв серед ромського населення сягає 30 000 осіб.
«Птахам потрібне небо»
Десятиліття потому, сцена в московському театрі: на сцені старий Ковтун, в минулому бухгалтер у колгоспі. До нього підходить молодий чоловік, якого називають просто «театрал». Він розпитує старого про часи війни та німецької окупації. Ковтун зневажливим тоном відповідає: «Я нікого не вбивав і не брав участі у розстрілах. Чого ти до мене прийшов?»
Та трохи подумавши, він додає: «Що за доля! Що за доля! До мене прийшли два німецькі офіцери. Наказали негайно скласти список усіх циган. Звідки я знав, звідки я знав, для чого це потрібно було? Вранці їх усіх розстріляли. Ось і все. Доля… Доля…»
Виникає суперечка:
– Але чому ти не попередив циган?
– Тієї ночі я втік. Щоб врятувати свою бідну голову. Я боявся.
– Ти один. А їх було сто вісімдесят – жінки, діти…
– Що ти від мене хочеш? Радянська влада всім пробачила і забула старі гріхи.
– Так, може й пробачила, але чи забула?
Це сцена з п’єси «Птахам потрібне небо» (рос. Птицам нужно небо). Премʼєра відбулася в Московському державному театрі «Ромен» у 1985 році. Своїм твором автор Іван Ром-Лебедєв і режисер Микола Сліщенко нагадують про нацистський геноцид ромського населення на окупованих територіях Радянського Союзу. У центрі сюжету – події квітня 1942 року в «Національному циганському колгоспі» на Смоленщині. Розстріли в Олександрівці зображені водночас у вільній та точній інтерпретації. Драматичною кульмінацією є сцена розстрілу, де колгоспники завмирають, міцно притиснувшись одне до одного як фігури на картині.
Трьома роками раніше, у 1982 році, в Олександрівці встановили пам’ятник. Ініціаторами стали вцілілі роми, зокрема Лідія та Марія Крилови, за підтримки театру «Ромен». Радянська влада затвердила лише короткий напис:
«Тут поховано 176 мирних жителів Олександрівки, які були розстріляні німецько-фашистськими загарбниками 24 квітня 1942 року».
Ані імена жертв, ані їхня етнічна приналежність не вказані. Серед ромської спільноти у країнах колишнього Радянського Союзу пам’ять про криваві події в Олександрівці й сьогодні посідає чільне місце. Адже завдяки цьому випадку стала відома детальна інформація про процес і масштаби знищення ромського населення. Ці дані доступні сьогодні передусім завдяки російським ромам і ромкам, які в останню мить врятувалися від масового розстрілу, зокрема, завдяки Лідії Криловій.
Лідія Крилова померла у 1998 році. Де саме – досі невідомо.
Contributors
- Сценарій та текст: Мартін Голлер, Пеггі Лозе
- Ілюстрації: Анна Че
- Анімація: Вікторія Спірягіна та Філіпп Ярін
- Редакція: Леонід A. Клімов
- Переклад українською: Вікторія Стукаленко
- Редакція українською: Олеся Лазаренко, Пеггі Лозе
- Карти: Артем Щенников
- Дизайн: village one
- Опубліковано: 9 грудня 2024
