Жертвитієївійни
Серія третя: Удома панує війна
Народжений під Червоною зіркою
Неділя, 1 червня 1941 року в Мінську сонячний день. На вулиці Бакуніна діти, які щойно закінчили перший клас, сідають з мамами в автобус та їдуть за місто. Дівчата й хлопці притискаються носами до вікон і спостерігають за краєвидами, що пропливають повз них: зелені поля, кущі та дерева. На перехресті автобус повертає на вузьку піщану дорогу, перетинає маленький деревʼяний міст і незабаром зупиняється. Дітей зустрічає арка з написом «Добро пожаловать» (укр. «Ласкаво просимо»).
Місце призначення – піонерський табір, символ «щасливого радянського дитинства». Ці діти народилися під Червоною зіркою і мають бути щасливими. Адже їхня радянська батьківщина – могутня, багата і непереможна – про це чи не щодня повідомляють офіційні газети. «Спасибі товаришу Сталіну за наше щасливе дитинство», – майорить на плакатах, листівках та транспарантах в усіх куточках Радянського Союзу.
Цей піонерський табір називається Дразди. Юні пасажири виходять з автобуса, заселяються у кімнати в двох будівлях, що нагадують казарми, й починають розвідувати мальовничі околиці.
Один із них – Марат Кузнєцов: девʼятирічний син молодої асистентки прокурора та інженера-електрика; обидва – члени Комуністичної партії та ревні будівники соціалізму. Марат належить до першого «заїзду» табору Дразди й має проводити тут канікули з 1-го по 24 червня 1941 року.
Але вільного часу тут буде небагато, адже такі піонерські табори – це насамперед осередки ідеологічного виховання, де готують повноцінних членів соціалістичного суспільства. Повсякденне життя в таборі підпорядковане чіткій ієрархічній структурі. У програмі – воєнізовані змагання та піші марші. Такі елементи військово-патріотичного виховання займають особливе місце в житті табору.
Кульмінацією вважається спортивно-військова гра, в якій діти змагатимуться у командах, імітуючи бойові дії. Подія готується заздалегідь: Марат та інші діти емоційно налаштовуються на спортивні змагання. Кожен має змайструвати з дерева власну іграшкову зброю.
Ця подія має відбутися 22 червня.
Проте саме в цей день німецький Вермахт вторгається в Радянський Союз.
Реальність втручається у гру.
Після вторгнення нацистської Німеччини до Радянського Союзу німецький Вермахт швидко просувається у трьох основних напрямках: на північ, у центр та на південь.
Територію Білоруської Радянської Республіки атакує група армій «Центр». Вермахт швидко просувається вглиб території Радянського Союзу.
Для мирного населення Мінська 22 і 23 червня починаються як звичайні дні. Працюють магазини, державні установи та театри. Про можливу евакуацію не йдеться.
23 червня 1941 року радянська партійна газета «Правда» публікує статтю під заголовком: «Наша справа вірна. Ворога буде розгромлено. Перемога буде за нами». Кореспондент пише: «У білоруській столиці панує абсолютний спокій. Люди згуртовані, впевнені в собі і знають, що правда за ними. Такий народ є непереможним».
Насправді навіть високопоставлені військові не мають чіткого уявлення про те, як саме проходять військові дії – звʼязок із радянськими частинами на заході працює з перебоями, інформація надходить із запізненням.
Червона армія відступає, більшість радянських солдатів на цій ділянці фронту гине або потрапляє в полон у боях під Білостоком та Мінськом. Детальніше про це ми розповідаємо у другій серії нашого циклу.
Вже 28 червня німецькі війська дійшли до Мінська. Для Радянського Союзу – це справжня катастрофа.
Про початок війни Марат та інші діти табору Дразди дізнаються на перекличці. Про це повідомляє вчитель з військової підготовки. Але без паніки – у непереможності Червоної армії ніхто не сумнівається. Деякі навіть перебувають у радісному збудженні: «Зараз ми їм покажемо, що значить нападати на нас». 22-го червня ще ніхто не вірив в те, що німецькі війська так швидко дійдуть до Мінська, – в це не вірили ні в піонерському таборі, ні в Мінську, ні навіть в радянському уряді в Москві.
АЛЕ без паніки – У НЕПЕРЕМОЖНОСТІ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ НІХТО НЕ СУМНІВАЄТЬСЯ.
У ту неділю в Драздах, як і завжди, батьківський день.
Приїхав і батько Марата. Хлопцеві здається досить дивним, що батько хоче так швидко повернутися до міста. Чи не хвилюється він все-таки, наперекір усім своїм запереченням, за маму, яка у справах десь на заході країни? У будь-якому випадку Марат готовий одразу поїхати з піонерського табору. Та батько переконує його: «Нема чого поспішати, синку». Мати ще не приїхала, а йому, батькові, треба працювати на фабриці. Що робити Марату одному у квартирі?
«Крім того, повідомили, що сьогодні дітей з табору не відпускатимуть. Не можна поширювати паніку».
Керівництво табору й справді звинувачує деяких батьків у розповсюдженні панічних настроїв та загрожує репресіями. Тоді ще вважали, що бойові дії будуть завершені за кілька днів.
Батько Марата планує повернутися післязавтра і забрати сина. Якщо вдасться отримати відгул на фабриці. Додому батько повертається сам. 22 червня Марат братиме участь у військовій грі «Зірниця».
У найближчому лісі дітей ділять на пʼять команд і за сигналом піонерського горна вони мчать у напрямку табору. З-поміж дерев лунають вигуки «Ура!», тріщать гілки, вистукують тріскачки — саморобна імітація кулеметної черги.
Переможе та команда, яка першою у повному складі прибуде на майданчик і підніме радянський прапор. Чи то погана прикмета, чи просто надмірне завзяття дітей: найшвидша команда підіймає прапор догори ногами – гра закінчується без переможця.
Наступного дня діти в Драздах бачать у небі німецькі літаки і вперше чують вибухи під час бомбардування Мінська. Завтра їх мають забрати батьки. Марат чекає на свого батька.
«Не журіться, хлопці! Скоро повернемося»
Коли в останній день заїзду забирають лише кількох дітей, Марат та інші діти починають панікувати. Нагнітають ситуацію і дорослі: співробітники один за одним полишають табір, у тому числі і директор. Дітей покинули напризволяще.
Табір відпочинку перетворюється на місце болісної самотності.
Діти бачать в небі винищувачі, чують постріли. Вони розуміють, що радянська влада от-от зазнає поразки. І невдовзі усвідомлюють усю безнадійність власного становища.
Вони спостерігають, як солдати радянської частини протиповітряної оборони, зневірено похиливши голови, відступають, тягнучи за собою кіньми дві зенітні гармати. Командир бачить горе дітей і звертається до них: «Не журіться, хлопці! Німців таки розгромимо, скоро повернемося».
Незабаром діти зустрічають і солдатів Вермахту. Троє старших друзів Марата тікають із табору у пшеничне поле, звідки напередодні було чути стрілянину. Та замість жаданих трофеїв чи зброї їм трапляються на дорозі німецькі солдати. Коли діти намагаються втекти, німці відкривають вогонь. Одному хлопцеві влучають у голову.
Поранений, той проповзає ще з пів кілометра. Коли інші знаходять його, він уже втратив забагато крові. Хлопця поховають на території табору. Для Марата та інших дітей в таборі він — перша безневинна жертва війни — розстріляний хлопець, батьки якого навіть не можуть оплакати смерть сина.
У середині липня, десь через місяць після початку війни, сюди прибуває німецький підрозділ. Літній табір перетворюють на дитячий притулок. Керівництво закладом тимчасово переймає колишній завідувач з військової підготовки, а штат скорочують.
Структурований табірний розпорядок дня віднині скасовано. Харчові пайки зменшують. Та найгірше для дітей – усвідомлення того, що їх більше ніхто не забере. Їх полишили самих.
У хаосі війни багато батьків не можуть забрати своїх дітей. Батько Марата, хоч і знаходиться в Мінську, та, як і багато інших радянських громадян, змушений залишатися на робочому місці, на заводі. Лише 25 червня він приєднується до хаотичної масової втечі, у кінці якої він опиняється в Росії. Свій маршрут він записує у блокнот:
25/VI 41 р. – Рано-вранці виїхав із Мінська до радгоспу «Перше Травня»
26/VI – Вийшли пішки на Борисівське (Московське) шосе, по дорозі – бомбардування. Спека. Увесь час під вогнем. Плакав, коли годували голодних фабричних дітей.
27/VI – Вранці 12-15 км до Борисова, бачили німців на мотоциклах. … Удень увійшли до Борисова.
28/VI – Крупки – обстріл із кулемета з літака.
29/VI – Орша, виїхали
30/VI – Вітебськ. Виїхали зранку. О 13.30. Невель 17.30 Великі Луки
2/VII – Волга, Рибінськ
3/VII – Ярославль
4/VII – Іваново
5/VII – Горький
6/VII – У напрямку Кірова. Увечері (на місці) ст. Просниця
9/VII – Кіровочепецький хімбуд
18/VII – Хлопчику мій, чому я не з тобою, хоч би й померти, але разом.
31/VII – Ми зустрінемося знову і посміхнемося… Бо ж зовсім і не прощалися.
Зараз Марат знаходиться за 1700 кілометрів від батька.
Холод, голод та біль
Так Марат пізнає усі лиха війни. Німецька окупаційна влада визначає квоти на отримання провіанту та вирішує, хто з дітей залишиться в притулку, а хто ні. Незабаром усіх єврейських дітей кудись вивозять, і вони безслідно зникають. Решта потерпає від голоду, холоду, поганої гігієни та епідемій.
КИШКОВІ ЗАХВОРЮВАННЯ ТА ОТРУЄННЯ тут – звичнA СПРАВА, адже продукти ЧАСТО зіпсовані
Діти нудяться у голих, темних, холодних і брудних кімнатах без меблів, часто без ліжок, світла чи навіть вікон. Взимку вони тижнями не роздягаються, вночі туляться один до одного, щоб не замерзнути до смерті. І щоб уникнути крадіжок. Хоча в дитячих будинках є медичний персонал, практично всі діти страждають від вошей, корости, фурункулів, цинги та діареї. Кишкові захворювання та отруєння тут – звична справа, адже продукти часто зіпсовані. Маленькі діти хворіють на такі тяжкі форми рахіту, що вже не можуть підвестися на ноги.
Багато дітей помирає від голоду та хвороб. Життя перетворюється на суцільне виживання.
Головною проблемою залишається голод. Харчові пайки дуже мізерні, тому діти намагаються хоч якось порятувати себе. Вони шукають картоплю на полях. Марат дізнається, що при необхідності свіжу картоплю можна їсти сирою. Інші навіть стверджують: «Після війни всім розповімо, що не обовʼязково їсти яблука. Сира картопля ще смачніша».
Восени діти крадуть овочі з городів. Попри весь страх бути спійманим. Взимку доводиться ходити по селах й просити їжу.
Зимою до всіх нещасть додається ще й холод та ризик обмороження. У Марата немає зимового взуття, він обморозив ноги і потрапив до ізолятора. Там він отримує краще харчування, турботу дбайливої доглядальниці і навіть може погрітися біля розпаленої печі. Та постійний голод ніяк не вгамувати. Із ліків тут – лише антисептичний розчин та бинти.
Обидві ноги Марата набрякли і горять. Великий ризик сепсису. Ночами він кричить від болю. І це протягом місяця. Марат навіть жадає власної смерті.
Доглядальниця боїться, що Марат може не витримати обмороження, і пропонує відправити його до Мінська на ампутацію. Але Марату пощастило: влітку 1942 року він одужує, втративши вісім із десяти пальців на ногах. Та на цьому випробування не закінчуються.
Навесні 1942 року до Драздів прибувають німці з наказом: усіх дітей перевести до іншого дитячого будинку.
Під диктатом сили
Так навесні 1942 року Марата переводять у дитячий притулок у місті Астрашицький Гарадок, що розташований на місці колишнього туберкульозного диспансеру. Річка Усяша утворює природний кордон навколо ділянки у вигляді широкої дуги. Велика присадибна ділянка включає ліс, стайню для свиней і коней та картопляне поле.
ДИРЕКТОР БУДИНКУ ЗАВЖДИ НОСИТЬ ІЗ СОБОЮ БАТОГА. ДВІЧІ ВІН ОГРІВ НИМ І МАРАТА.
Марат одразу помічає, що життя тут більш упорядковане – дітям майже щодня доводиться виконувати сільськогосподарські роботи. Нарешті знову є що їсти.
Водночас тут діють більш жорсткі правила: за порушення карають позбавленням їжі або вигнанням. А ще побоями: директор притулку з відповідним звучним прізвищем Генералов завжди носить із собою батога. Двічі він огрів ним і Марата.
Водночас і діти в цій екстремальній ситуації розвивають свої особливі правила гри та практики виживання. Серед дітей притулку існує чітка ієрархія та розподіл ролей. Ці ролі постійно перерозподіляються, відстоюються та закріплюються за допомогою певних ритуалів. Правий той, хто найсильніший. Переважає насильство.
Насильство серед дітей – це спосіб самоствердження й водночас стратегія виживання. Такі моделі поведінки діти переймають у нацистських окупантів і бездумно застосовують їх один проти одного. Особливо критичні ситуації виникають у притулку «Астрашицький Гарадок», коли вимушено покинуті особи, такі як Марат, зустрічаються з дітьми з вулиці, які приносять сюди свій досвід насильства з довоєнного періоду. Дорослі тут мало що можуть вдіяти.
НАСИЛля СЕРЕД ДІТЕЙ – це спосіб самоствердження й водночас стратегія ВИЖИВАННя. ТАКІ МОДЕЛІ ПОВЕДІНКИ ДІТИ ПЕРЕЙМАЮТЬ У НАЦИСТСЬКИХ ОКУПАНТІВ І БЕЗДУМНО ЗАСТОСОВУЮТЬ ЇХ один проти одного.
Особливо тяжко доводиться ослабленим, а також єврейським та ромським дітям. Загалом усім, кого за зовнішнім виглядом підозрюють в тому, що ті не «арійці». Хоча німецькі окупанти уособлюють для дітей абсолютне зло, вони інтуїтивно переймають расистські погляди націонал-соціалістів, що ідентифікують певні групи людей як «нижчі».
Марат помічає, що єврейські діти, які тікають від масових убивств і переховуються в дитячих притулках під вигаданими іменами, панічно бояться, що їх впізнають і вбʼють. Їхній страх перед однолітками часто здається більшим, ніж страх перед дорослими.
Тих, кого ідентифікують як євреїв, часто дражнять, принижують, бʼють і залякують. У них забирають харчі, постільну білизну та одяг. На них психологічно тиснуть і знущаються. Зазвичай це діється ввечері: їм наливають холодну воду в ліжко або змушують душити вошей зубами на очах у всіх.
ТИХ, КОГО ІДЕНТИФІКУЮТЬ ЯК ЄВРЕЇВ, ЧАСТО ДРАЖНЯТЬ, ПРИНИЖУЮТЬ, БʼЮТЬ і ЗАЛЯКУЮТЬ.
Замість колишньої дружби діти розбиваються на групи або обирають усамітнене життя. Старші й сильніші іноді захищають дівчаток та малих за віком, або приносять їм їжу. Проте, зазвичай, кожен тут намагається вижити самотужки.
А ще Марат дізнається про чіткі правила, за якими добувають і розподіляють харчі. Ці неписані правила включають поділ території та віднесення залишків їжі тим, хто залишився у притулку. Кожного, хто порушує ці правила, очікує покарання й знущання з боку інших дітей: фізичне насильство, бойкот або позбавлення їжі.
Найстрашніше покарання – демонстративне побиття на очах у інших дітей. Дехто не витримує такого приниження і тікає.
Та все ж такі притулки допомагають вижити багатьом дітям. Передусім для єврейських дітей такі установи дають схованку й можливість пережити Голокост. На той час у Мінську діяли два дитячих притулки, № 2 і № 7, обидва під опікою євангельських християн-баптистів. Загалом цій громаді вдалося таким чином врятувати 72 єврейські дитини.
І всі діти плекали надію, що одного дня Червона армія їх неодмінно визволить.
Після перших поразок Червоної армії та великих територіальних втрат на заході і півдні країни в 1941-42 роках, ситуація вперше змінюється взимку 1942-1943 років.
Червоній армії вдається здійснити контрнаступ одразу на кількох ділянках фронту. Радянський Союз бере ініціативу в свої руки і змушує Вермахт відступати по всій лінії фронту.
У 1943 році було звільнено багато українських і російських міст, зокрема Білгород, Харків, Маріуполь, Орел, Смоленськ, а 3 листопада 1943 року – Київ.
Навесні 1944 року Червона армія змогла прорвати кільце німецької блокади навколо Ленінграда, а також звільнити деякі регіони України, в тому числі й Волинь з містечком Гоща, про яке ми розповідали у нашій першій серії.
У липні-серпні 1944 року Червона армія також звільнила більшу частину Білорусі, в тому числі Мінськ і Астрашицький Гарадок, де знаходився дитячий будинок Марата Кузнєцова.
Але самого Марата на час звільнення там уже немає.
Маленький невільник
Навесні 1944 року в Астрашицький Гарадок прибуває автобус. Директор притулку Генералов закликає всіх дітей старше 12 років готуватися до переїзду в інший дитячий будинок у Мінську. Там нібито краще годують. Багато дітей налаштовані скептично.
Та Марат з нетерпінням чекає на повернення до рідного міста. А ще у цей день – ранній обід. Він хоче їхати, хоча не впевнений, чи справді йому вже виповнилося 12 років. Із групою зі 40 дітей у супроводі директора та одного німця Марат їде автобусом до Мінська. Востаннє він бачив рідне місто три роки тому, влітку 1941-го.
Сильно зруйноване місто лякає хлопця.
«Тепер нас везуть на вантажну станцію, загонять там у вагони для худоби, а тоді, гоп, і до Німеччини!»
По дорозі до них приєднуються ще двоє хлопців. Один з них розповідає, що з мінського дитячого будинку вивезли близько 20 дітей. Ті двоє переховувалися, але їх знайшли. «Тепер нас везуть на вантажну станцію, загонять там у вагони для худоби, а тоді, гоп, і до Німеччини!»
Автобус і справді незабаром зупиняється перед вантажним поїздом. Обіцянка щодо перевезення до кращого дитячого будинку виявляється відвертою брехнею.
Марат бачить, що у вагонах чекають ще 150-200 неповнолітніх. Німецький офіцер пояснює, що поїздка до Німеччини є нібито «гуманним заходом», і що там діти можуть розраховувати на краще життя.
Та додає: кожен, хто спробує втекти, буде розстріляний.
Cиломіць зігнані у вагони для перевезення худоби, по 80-90 дітей у вагоні – їхня подорож у невідоме починається тут – у жорстоку, як вони всі знають, Німеччину.
Діти їдуть у смертельному страху.
З Мінська їх везуть у вагонах для худоби спочатку в Барановичі, а тоді вантажівкою – на збірний пункт.
З квітня 1942 року до червня 1944 року в Барановичах діяло два збірних пункти табірного типу. Відомо, що звідси щомісяця до Німеччини відправляли на примусові роботи від 300 до 400 осіб.
Годують тут настільки погано, що дітям здається, нібито їх таким чином «відфільтровують», аби вижили найсильніші.
Після пʼяти днів, проведених на пункті збору, дітей вантажівками везуть назад на вокзал у Барановичах і тим же вантажним поїздом відправляють до Німеччини.
Потяг рухається дуже повільно і постійно зупиняється на малих і великих станціях, щоб пропустити інші потяги. Вночі потяг завжди стоїть.
На світанку рушають далі. На деяких зупинках діти можуть ненадовго вийти з вагонів. З їжі вони отримують від 300 до 400 грамів хліба і шматочок маргарину на день.
Біля них у Варшаві зупиняється інший потяг. З отворів явно виснажені люди простягають сотні рук крізь колючий дріт. Сподіваються, що хтось дасть їм щось поїсти. Це радянські військовополонені, про долю яких ми розповідали у другій серії.
Подорож Марата триває майже місяць. Діти потрапляють до Німеччини, країни, яку вони сприймають як дикого звіра, до пазурів якого потрапила їхня Батьківщина. І ось вони, діти, у печері цього звіра.
Їх висаджують з вагонів у бранденбурзькому місті Фалькенберг.
Більшість дітей мають їхати до Гамбурга, де їх розбивають на групи та розподіляють далі.
Марата та пʼятьох інших хлопців відправляють у табір примусової праці у невеличкому місті Мунстер (Нижня Саксонія), що на Люнебурзькому пустищі.
Так Марат розділив долю близько 33 тисяч білоруських дітей віком до 16 років, яких в останній рік війни вивезли на примусові роботи до Німеччини та розмістили в тисячах місцях утримання під вартою.
У Мунстері Марата відправляють до слюсарні. Хлопець відчуває, що його продали як товар. Та з точки зору свого «господаря» робітник з нього незграбний і нікчемний. Хлопця переводять на лісопилку, де він виконує різні роботи.
Марат мешкає у трудовому таборі разом з кількома іншими дітьми та дорослими. Як і колись в дитячому будинку, нормоване харчування тут бідне, їжі не вистачає. Знову страждання від голоду. І знову діти часто залишають табір, щоб роздобути щось поїсти.
Начальник лісопилки залучає Марата до робіт у власному господарстві. Наче раб, хлопець мусить виконувати всіляку домашню роботу: чистити свинарник, доглядати за худобою, прибирати, збирати врожай. Йому іноді вдається непомітно зʼїсти яйце, прибираючи курник. Та одного разу його все ж ловлять біля старої яблуні і нещадно шмагають.
А з приходом зими і морозів до Марата повертається біль в ногах.
Проте зима 1944-1945 років інша. У повітрі вже відчувається неминуча поразка Німеччини.
Але довгоочікуване звільнення Марат зустрічає, перебуваючи у несвідомому стані.
Незадовго до цього він був серйозно поранений під час бомбардування союзників. Про закінчення війни Марат дізнається лише після кількох тижнів перебування у лазареті.
Рано-вранці 3 вересня 1945 року він сходить з потяга у Мінську, у своєму рідному місті, яке було сильно зруйноване. І куди тепер?
Марат хоче побачити будинок, де він жив з батьками до війни. Потім планує піти до дитячого притулку. Будинку його батьків більше не існує, він згорів. Тож Марат повертається на вокзал. Там він зустрічає пару: кульгаючого чоловіка та жінку.
Марат перегороджує їм дорогу.
«Чого тобі, хлопче?» — розгублено питається чоловік.
«Це я, Марат!»
Так Марат зовсім випадково зустрічає своїх батьків, через понад чотири роки розлуки. Символічно: наступного дня після офіційного завершення Другої світової, війна закінчується і для Марата та його сімʼї.
Ця випадкова зустріч Марата з батьками може здатися сценою з фільму. Насправді, для хлопця історія і справді має щасливий кінець: Марат знову зі своєю родиною, закінчує школу, здобуває вищу освіту і стає лікарем – дитячим психотерапевтом.
Contributors
- Cценарій та текст: Юлія фон Зааль та Леонід A. Клімов
- Ілюстрації: Анна Че
- Анімація: Вікторія Спірягіна та Філіпп Ярін
- Редакція: Пеггі Лозе
- Переклад українською: ВІКТОРІЯ СТУКАЛЕНКО
- Редакція перекладу: ОЛЕСЯ ЛАЗАРЕНКО, ПЕГГІ ЛОЗЕ
- Карти: Артем Щенников
- Обробка даних: Леонід A. Клімов, Артем Щенников
- Дизайн: village one
- За допомогу у створенні серії щира подяка Ніні Фрісс.
- Опубліковано: 23 вересня 2024
