Жертвитієївійни
Серія восьма: Про гідність життя
Світлана Невідома
Коли її щось запитують – вона не відповідає. Не каже навіть свого імені. А якщо щось все ж таки відповідає, то неможливо нічого зрозуміти. Пізніше у лікарняній довідці пишуть: «На запитання відповідає неадекватно, сміється, поводиться імпульсивно, цинічно лається». Після марних спроб здобути хоч якісь дані про цю особу, її реєструють як «Світлану Невідому».
До лікарні її доправив міліціонер, підібравши під час бомбардування на одній із вулиць Полтави. Це було 31 серпня 1941 року. Німці сюди ще не увійшли, але місто вже обстрілювали.
До війни Полтава з населенням понад 130 тисяч жителів – великий і, як би написали в енциклопедії, адміністративний, промисловий і культурно-освітній центр, що динамічно розвивається. Також і як осередок медичної допомоги. На околиці міста розташована одна з найбільших у СРСР клінік для людей із ментальними розладами — Полтавська обласна психіатрична лікарня. Їй майже півтора століття. Заснована вона була ще в 1803 році. До клініки належить велике присадибне господарство, майже 500 гектарів; там вирощують картоплю, моркву, буряки, капусту – все те, що й на звичайних городах. Серед хворих – а їх тут більше, ніж 1250 пацієнтів та пацієнток – активно практикують трудотерапію. При клініці є клуб: там для пацієнтів та лікарів час від часу влаштовують покази кінофільмів.
Саме до цієї лікарні привезли Світлану Невідому.
Її справжнє ім’я – Марія Бондаренко. Коли її стан трохи покращився, вона розповіла, що народилася 1923 року десь у Кіровоградській області, але вже у десятирічному віці вперше потрапила до тієї ж Полтавської психіатричної лікарні. На початку війни їй близько 18 років. У лікарні їй ставлять діагноз «шизофренія».
А через майже два тижні Полтаву окупують німці.
Коли нацистська Німеччина 22 червня 1941 року нападає на Радянський Союз, навряд чи хтось міг собі уявити, що Вермахт зможе просунутися так далеко вглиб радянської території.
У попередніх серіях ми вже розповідали і про стрімке просування на північ – у бік Ленінграда, який вже на початку вересня потрапив у блокадне кільце,
і про Білостоцько-Мінську битву, внаслідок якої понад 300 тисяч солдатів Червоної армії потрапили в полон,
і про просування групи армій «Південь» углиб України – в напрямку Києва та Дніпропетровська.
В Україні Дніпро був, мабуть, найважливішою природною перепоною на шляху Вермахту.
8 вересня Вермахт узяв місто Кременчук, розташоване на правому березі Дніпра, і таким чином відкрив собі шлях на Полтаву.
Через 10 днів Полтаву захопили частини 17-ї армії Вермахту – тієї самої, яка захопила приблизно два місяця тому місто Бар у Вінницькій області.
Для міста, яке і раніше зазнавало бомбардувань, почалися зовсім інші часи.
Нова головлікарка
Напад Третього Райху на СРСР змінює усталений розпорядок життя в лікарні ще до того, як місто потрапляє під окупацію. По-перше, тут створюється військовий шпиталь для поранених червоноармійців. По-друге, у лікарні – нова головлікарка, Ганна Довгаль.
Вона тут людина порівняно нова. І в медицині також: буквально нещодавно вона закінчила навчання у Вінницькому медичному інституті.
Ганна Довгаль народилася 1895 року, задовго до революції, у селянській родині і, в певному сенсі, всупереч своєму походженню, змогла закінчити гімназію, а потім – бухгалтерські курси. Працювала вчителькою, і лише потім вирішила вчитися на лікаря.
Лікарня у Полтаві – її перше місце роботи як психіатра. Незабаром на неї чекало несподіване підвищення – хотіла вона того чи ні. І пов’язано це було з війною: у липні 1941 року багатьох чоловіків мобілізували до Червоної армії, серед них і колишнього головного лікаря Полтавської лікарні. Його замінила на посаді Довгаль, якій на той час виповнилося 45 років. Тим часом події розвиваються стрімко. Лінія фронту просувається з кожним днем ближче, і шпиталь для поранених було передислоковано далі на схід – до Харкова.
Деяких хворих, зазвичай з легкими діагнозами, забирають родичі. Але більшість пацієнтів залишається в лікарні – у той час, як лікарів переважно мобілізують.
Захопивши Полтаву, окупанти розміщують тут комендатури, штаби, численні тилові структури Вермахту. Вони шукають місця для створення військових шпиталів та джерела постачання. На величезній території психіатричної лікарні жодних об’єктів німці не розміщують. Але незабаром їхню увагу привертають великі земельні ділянки, завдяки яким можна було прогодувати більше, ніж 1000 пацієнтів та пацієнток із ментальними розладами.
Новий командир зондеркоманди
Минає лише кілька днів від початку окупації, а у лікарні вже реквізують підсобне господарство. Продовольчі запаси німці також конфіскують. Пацієнти та пацієнтки почуваються дедалі гірше, і вже у жовтні деякі з них помирають від виснаження. «Голод – ворог одужання», – каже Ганна Довгаль.
Лікування стає неефективним: успішність багатьох процедур значною мірою залежала від калорійності харчування. Когось із пацієнтів – «легших» – виписують, щоб полегшити становище тих, кого не можна було залишити без медичної допомоги. Завідувач жіночого та дитячого відділення Олександр Касьяненко 6 жовтня відпускає з лікарні і «Світлану Невідому» – Марію Бондаренко, вказавши, що вона — «хороша, спокійна пацієнтка».
За кілька днів до цього до Полтави прибуває Фріц Брауне – новий командир зондеркоманди 4b.
Після Вермахту на територію Радянського Союзу вступають чотири німецькі айнзацгрупи поліції безпеки (Sicherheitspolizei, «зіпо») та служби безпеки СС.
Їхня головна задача полягає в тому, щоб виявляти та знищувати ідеологічних противників, які могли становити небезпеку для окупаційної влади.
На території України діють айнзацгрупи C та D. Про діяння айнзацкоманди 5 та зондеркоманди 4а ми вже розповідали у першій серії нашого проєкту.
Зондеркоманда 4б також належала до айнзацгрупи C. Вона була заснована у травні 1941 року в містечку Преч (Ельба), що неподалік від Віттенберга, при місцевій школі прикордонної поліції. У різні періоди тут служать від 110 до 120 осіб – це переважно працівники гестапо, кримінальної поліції та служби безпеки Райхсфюрера СС. Її першим командиром став Ґюнтер Геррманн.
Вже 30 червня 1941 зондеркоманда 4б увійшла до Львова.
Просуваючись за німецькими військами, які проводили наступальні дії, вона пройшла через Тернопіль, Проскурів, Вінницю, Умань, Кіровоград (нині Кропивницький), Кременчук. Її завдання, так само, як і в інших подібних команд, полягає у виявленні партійних активістів, радянських підпільників та євреїв. Та їхньому знищенні.
Наприкінці вересня зондеркоманда 4б передислокується до Полтави.
В останні дні вересня розстрілюють у Полтаві близько 2000 євреїв.
Але на цьому її робота не завершується.
1 жовтня зондеркоманда отримує нового командира. Ґюнтера Геррманна відправляють назад до Берліна, де він очолює курси для керівного складу кримінальної поліції та поліції безпеки.
Його місце займає Фріц Брауне – співробітник Головного управління безпеки Райху (Reichssicherheitshauptamt, RSHA).
Фріц Брауне – молодий та переконаний націонал-соціаліст. Коли він приймає командування зондеркомандою, йому тільки-но виповнилося тридцять. Він народився в Тюрінгії в сім’ї службовця, там закінчив народну школу і пройшов професійну підготовку як помічник з комерційних справ у податковій консультації. Після цього займався підприємництвом. У 1931 році він, як і багато інших молодих людей на той час, вступив до НСДАП. Старший брат Брауне – Вернер – працював у центральному апараті служби безпеки (Sicherheitsdienst, СД) у Берліні, і саме за його протекцією Фріц у 1936 році розпочав службу в СД у Штутгарті, де і залишався до початку війни.
Недовго побувши в Берліні, він поїздом вирушає до Києва – щоб обійняти нову посаду. Тут його інформують про діяльність СД на окупованих територіях, проводять інструктаж щодо нових обов’язків та знайомлять із наказами командування.
А ще розповідають, що у самому Києві розстріляно пацієнтів двох психоневрологічних лікарень. І повідомляють: якщо у сфері відповідальності команди будуть виявлені схожі установи, діяти слід за тим же сценарієм. У плани окупаційної влади не входить харчування цієї категорії людей, пояснюють Брауне.
Плани постачання, безумовно, відігравали першорядну роль в політиці Вермахту. Але важливого значення набували й ідеологічні міркування.
Ще 1920 року адвокат і професор кримінального права Карл Біндінг (Karl Binding) та професор психіатрії Альфред Гохе (Alfred Hoche) видали в Лейпцигу брошуру під назвою «Виправдання знищення життя, позбавленого цінності. Його міра та форма». Головна ідея — «евтаназія» є доцільною стосовно певних груп пацієнтів. Людей з ментальними розладами та обмеженими можливостями вони називали «економічним тягарем для суспільства» та «генетично небезпечними». Вони – «невиліковно божевільні», «порожниста людська оболонка», їхнє життя – «баласт для існування»; немає нібито жодної юридичної, соціальної, моральної чи релігійної підстави для того, щоб засудити їхнє знищення.
Націонал-соціалістична «расова гігієна» охоче перейняла ці ідеї. І після початку Другої світової війни керівництво Третього Райху ухвалило рішення про масове вбивство так званих «марних їдців».
Незабаром після прибуття Брауне у Полтаву, до Берліна надходить рапорт про те, що в місті «виявлено» психіатричну лікарню з 865 пацієнтами, при якій є велике сільськогосподарське виробництво. У рапорті звертається увага на критичне становище з продовольством у місті: у розпорядженні трьох великих лазаретів Вермахту немає, наприклад, молока. Тим часом Марію Бондаренко – «Світлану Невідому» – німецька комендатура, менш як за два тижні після виписки, доставляє назад до лікарні, 15 жовтня. Знову опинившись у клініці, вона погрожує розбити всі вікна і вимагає повернути її до німців, які «добре годують і обіцяють гарно одягнути».
Марні списки
Кінець жовтня 1941-го. Полонених червоноармійців женуть на узлісся Гришкового лісу на південний захід від лікарні. Там вони мають викопати яму Т-подібної форми, глибиною приблизно півтора метри.
Тим часом головлікарка Ганна Довгаль уже склала список хворих «для відправки до Харкова». Та чи знає вона, що насправді хочуть зробити німці? Сама Довгаль стверджувала, що ні. Однак у рапорті зондеркоманди говориться, що Фріц Брауне спілкувався з головлікаркою, і та нібито «виявила повне розуміння» щодо «пропонованого вирішення проблеми» хворих, і саме вона запропонувала зробити це під виглядом перевезення до Харкова. Але чи можна цьому вірити?
Чим могла вона керуватися, складаючи такі списки? Може, страхом, що у разі відмови німці можуть вбити не лише хворих, і не лише її саму, а й інших лікарів? Або, якщо вона все ж таки знала про плани окупантів, міркуванням, що всіх пацієнтів врятувати все одно не вдасться, але є надія врятувати хоч когось? Чи, може, швидка смерть від куль видавалася їй менш болісною, ніж повільне вмирання від голоду, свідком якого вона вже була?
30 жовтня з самого ранку до лікарні під’їжджають представники зондеркоманди. Душевнохворих з корпусів виводять працівники лікарні. Деяких виносять. Серед них – діти. Всі одягнені у власний одяг, у кого його немає – у лікарняний.
Дехто з пацієнтів та пацієнток перебуває в хорошому настрої: вони впевнені, що у Харкові їх лікуватимуть краще. Але дехто добре розуміє, що на них чекає надалі – в їхніх очах страх і розпач. Нервових заспокоюють уколами скополаміну, слабких підбадьорюють камфорою та кофеїном. Бо окупанти хочуть, щоб усі могли ходити самостійно.
От тільки списки, складені Ганною Довгаль, німців не цікавлять: вони беруть усіх без розбору.
У Гришковому лісі
Власного транспорту зондеркоманді не вистачає: інші німецькі служби, які перебувають у Полтаві, позичають їй свої машини. Задіяно майже весь склад зондеркоманди.
Осінні дощі розмили дороги, це ускладнює завдання.
Лікарня розташована на північній околиці Полтави, майже за містом.
Місце призначення – Гришків ліс.
Дорога недовга, і водіїв ознайомили з маршрутом заздалегідь – все має бути виконано якнайшвидше.
Машини зупиняються приблизно за сорок метрів від викопаної ями.
Неподалік від місця страти чергують члени зондеркоманди 4б, завдання яких запобігати спробам втечі і не підпускати сторонніх.
Тих, хто вийшов (чи був виведений) з машин, женуть до ями. Тих, хто все одно не може пересуватись, хворі несуть самі. Лягають на дно, тісно один до одного, просто долілиць.
Автомати виставлені в режим одиночного пострілу. Постріл. Один, другий, третій. Якщо смерть наступає не одразу, пораненого добивають.
Тоді настає черга наступних. Вони лежать уже не на землі, а на тілах своїх убитих сусідів по лікарні.
До полудня розстріл завершено, могилу закопали.
8 грудня зондеркоманда 4б надсилає черговий рапорт. У ньому вона звітує про розстріл 740 осіб:
«3 комуністів
1 саботажника
137 євреїв
599 осіб із ментальними розладами.
Відповідно до проведеної підготовки операція пройшла без ускладнень»
Земельні ділянки при «божевільні», згідно зі звітом, «були передані у розпорядження німецьких військових шпиталів». «Білизна, одяг та інші предмети повсякденного вжитку» також перенаправляють насамперед у військові шпиталі. «Двісті пацієнтів, що залишилися живими, продовжили займатися господарством». Серед них – Світлана Невідома. Марія Бондаренко залишається і має виконувати примусові роботи.
А сама зондеркоманда 4б поїде далі, тому що її місія тут, у Полтаві, «виконана».
У другій половині листопада 1941-го року зондеркоманда 4б передислокується до селища Сахновщина Харківської області.
У грудні 1941 року у Краматорськ.
Тоді в Горлівку.
У березні 1942 року Фріц Брауне повернеться до Берліна. Командування перебере на себе Вальтер Генш, з яким зондеркоманда залишиться в Горлівці до літа.
Протягом усього цього часу до Артемівська (нині Бахмут), Слов’янська, Костянтинівки вирушають так звані Ауссенкомманди – підрозділи зондеркоманди – на масові вбивства євреїв, радянських та партійних активістів.
Пройшовши через Сталіно (нині Донецьк) та Ростов-на-Дону, зондеркоманда дійде до міста Котельниково, неподалік Сталінграда (нині Волгоград). Падіння міста вони так і не дочекаються, але зможуть уникнути оточення.
Підрозділ відступає до Ворошиловграда (нині Луганськ), де і був розформований.
Зі членів команди організовано Службу командування поліції безпеки та СД у Сталіно (нині Донецьк). Під час відступу звідти восени 1943 року підрозділ знову перейменовано на зондеркоманду 4б.
Через Запоріжжя, Херсон та Одесу вона дістається до Володимира-Волинського, де у квітні 1944-го буде приєднана до 4-ї танкової армії.
Нове «вивезення»
Фріц Брауне планував, що тих пацієнтів, що залишилися після розстрілу, випишуть, будівлю лікарні та її майно передадуть міській владі, а земельні ділянки – військовим.
І дійсно, частину корпусів віддають для розміщення там німецьких військових та армійських служб, а клуб, наприклад, перетворюють на стайню.
Проте лікарня не лише не закривається – до неї навіть прибувають нові пацієнти. Однак минає трохи більше ніж пів року, і в липні 1942-го працівники знову отримують від німців черговий наказ – скласти списки пацієнтів та пацієнток, які знаходяться на лікуванні із зазначенням діагнозу та тривалістю хвороби.
Жодних ілюзій у лікарів не має: вони добре знають, що саме німці планують зробити. Деяких хворих виписують, іншим змінюють діагноз на менш важкий. Порядкує головлікарка Ганна Довгаль: вона передає розпорядження окупантів, але водночас не перешкоджає лікарям масово виписувати пацієнтів, і одного навіть виписує сама.
Інших пацієнтів, що залишилися, відправляють на господарські роботи, у тому числі на конфісковані німцями земельні ділянки.
Відносини в колективі лікарні на той час безнадійно зіпсовані, і кожен сам вирішує, як слід вчинити: хтось, ризикуючи викликати на себе гнів німців, змінює діагноз на легший, хтось – ні.
Але одного ранку, на початку серпня, біля лікарні збираються родичі пацієнтів та пацієнток. Одна жінка намагається потрапити в будинок, щоб забрати хвору на епілепсію дочку. Її грубо відштовхують – вхід до будівлі перекрито. Пацієнтів виводять з будівлі, передають військовим і заштовхують у вантажівки. Родичі намагаються врятувати своїх рідних. Вони плачуть і кричать. Німці лаються і б’ють, б’ють, б’ють. Навіть фельдшеру Гавриїлу Яковлєву, який працює в клініці, не вдається врятувати від нового «вивезення» свого хворого на епілепсію брата.
Цього разу 169 пацієнтів та пацієнток лікарні (за іншими даними – 135) вивозять у ліс на іншому краю міста, неподалік від залізничної станції Полтава-Південна. Куди точно, не відомо. За однією з найпоширеніших версій, це урочище Триби, де ще у 1930-ті роки були поховані незліченні жертви сталінських репресій. Цього разу до оточення території для розстрілу також залучили допоміжну поліцію з місцевого населення.
Підвал овочевого складу
У лютому 1943 року, після поразки Вермахту під Сталінградом, у лівобережній Україні панує паніка. З багатьох містечок і сіл поспішно відступають німецькі частини, тікає поліція – а за ними і співробітники цивільних установ, які побоюються переслідувань з боку радянської влади у майбутньому.
Серед них і Ганна Довгаль.
Наприкінці лютого і в перші тижні березня німці завдають кілька контрударів, і Червона армія відступає з щойно відвойованих позицій. Лінія фронту тимчасово стабілізується. Багато хто з тих, хто втік у лютому, повертаються. Серед них і Ганна Довгаль.
Фінальний контрнаступ Червоної армії у напрямку Полтави починається наприкінці літа 1943 року. 20 вересня, напередодні свого відступу, окупанти починають палити корпуси клініки.
Більшість переляканих пацієнтів та пацієнток лікарі встигають випустити. Але когось зганяють у підвал овочевого складу. Чути постріли. Декілька десятків людей вже ніколи звідти не вийдуть.
Тим часом пожежа охоплює один корпус за іншим. Тільки через два дні, після відступу німців, лікарі відчиняють двері згорілих будівель. Серед тіл загиблих вони знаходять одного живого пацієнта, історія зберегла тільки його ім’я – Нестор. Дехто з тих, хто встиг врятуватися від розстрілу та пожежі, повернуться назад на лікування, а інші залишать лікарню назавжди.
Серед лікарів, які в останню мить випускали пацієнтів, немає Ганни Довгаль – після повернення до Полтави вона працювала завідувачкою в яслях.
Але серед тих, хто вижив, є Світлана Невідома – вона ж Марія Бондаренко, що пережила всі три масові вбивства, здійснені німцями, і не захотіла залишатися в Полтаві після того, як вони відступили.
23 вересня 1943 року Полтаву звільнено від німецької окупації. Через кілька днів починає діяти радянська Надзвичайна державна комісія, яка встановлює та документує нацистські злочини. 5 листопада, рівно через два роки після завершення роботи зондеркоманди, знайдено місце першого розстрілу пацієнтів психіатричної лікарні.
Судові рішення
15 жовтня 1943 року Марія Бондаренко спробувала переправитися на правий берег Дніпра, який ще займали німці, в районі Кременчука, що на південний захід від Полтави. «Мені тут нема чого робити, мене радянська влада погано виховала, я нею незадоволена», – заявила Бондаренко на допиті, під час якого у неї знаходять також німецьку листівку.
Після трьох з половиною місяців слідства за підозрою в антирадянській діяльності та державній зраді наприкінці січня 1944-го «Світлану Невідому» повернули на лікування до Полтавської обласної психіатричної лікарні. Більше про її долю нічого невідомо.
Проте Ганну Довгаль заарештують 14 травня 1945 року. Через кілька місяців колишню головну лікарку засудять до 15 років примусових робіт із конфіскацією майна. У 1993 році вона була реабілітована через відсутність доказів її провини.
У Радянському Союзі до відповідальності, крім Довгаль, було притягнуто теж керівника медичного відділу Полтавської міськуправи Миколу Фалька (10 років таборів з конфіскацією майна), завідувача відділення лікарні Олександра Касьяненка – того самого, що виписав Марію Бондаренко невдовзі після захоплення міста німцями, та фельдшера, якому не вдалося врятувати з лікарні свого брата. Усіх трьох було згодом реабілітовано.
Фріц Брауне після війни жив у ФРН, був менеджером на фірмі з виробництва шурупів. У лютому 1963 року був уперше заарештований за підозрою у злочинах, скоєних в Україні, але невдовзі його відпустили. Ще двічі затримували на короткий час, перш ніж 12 січня 1973 року земельний суд Дюссельдорфа засудив його до дев’яти років позбавлення волі за пособництво у вбивстві щонайменше 1133 осіб, у тому числі пацієнтів та пацієнток Полтавської психіатричної лікарні. На суді він намагався заявити, що тих було не більше ста осіб.
Суд вказав на роль Брауне у підготовці та організації розстрілів мирного населення, а також на те, що він був явним бенефіціаром, прихильником націонал-соціалістичного режиму. Водночас взяли до уваги той факт, що Брауне визнанням власної провини зробив істотний внесок у розкриття обставин злочинів. А також відзначили, що він не віддавав наказу знищити всіх полтавських пацієнтів та пацієнток. Встановити, чи Брауне брав участь у розстрілах особисто, суду не вдалося.
Під час судового процесу, що проходив з 1970-го по 1973 рік, до різних строків ув’язнення було засуджено ще трьох учасників зондеркоманди 4б, які були причетні до вбивств пацієнтів та пацієнток полтавської лікарні.
Під час німецької окупації архів Полтавської психіатричної лікарні з історіями хворих за 58 років було знищено. Відновити поіменний список хворих та жертв масових вбивств неможливо.
Марія Бондаренко – єдина пацієнтка, про яку збереглася інформація.
У період нацистської окупації на окупованих територіях Радянського Союзу було вбито не менше 28-30 тисяч пацієнтів та пацієнток психіатричних лікарень та відділень.
Contributors
- Сценарій та текст: Дмитро Титаренко та Дмитро Карцев
- Ілюстрації: Анна Че
- Анімація: Вікторія Спирягина
- Редакція: Леонід Клімов
- Карти: Артем Щенников
- Переклад українською: Вікторія Стукаленко
- Редакція перекладу: Олеся Лазаренко, Пеггі Лозе
- Дизайн: VILLAGE ONE
- Опубліковано: 12 лютого 2025
- Дмитро Титаренко – історик, досліджує теми, пов’язані з історією Східної України під час нациcтської окупації, розслідуванням нацистських злочинів у повоєнний період, історичною політикою. Публікацію підготовлено в рамках наукових проєктів, підтриманих фондами Доротеї Фройденберґ в Інституті Фріца Бауера (Німеччина) та Александра фон Гумбольдта (Німеччина).
