Жертвитієївійни
Серія сьома: Зневажені тіла
Над зарослими травою невеликими пагорбами за маленьким містечком на заході Україні стоїть жінка й показує у різні напрямки: «Там стояли люди, майже голі. Тут вони плакали, кричали. Очікували на смерть. Туди їх вели німці та поліцейські на розстріл. Там вони падали у ями, там їх дострілювали».
Ця жінка – Клара Кричевська, у дівоцтві – Ткач. Місцеві кликали її Хайка. На цьому місці, найімовірніше, лежать останки її батьків, сестер та братів.
Вона говорить про останні хвилини життя своїх єврейських родичів, друзів і сусідів. А також вона стає голосом тих дівчат, яких, як і її, під час масових вбивств зґвалтували. Якби не її свідчення, то ніхто б не дізнався, що вони пережили тієї ночі.
Нові окупанти, нові правила
Місто Бар знаходиться за 90 кілометрів на південний схід від Хмельницького у Західній Україні. Єврейська спільнота міста – одна з найдавніших в Україні, перша згадка про євреїв тут датується 1542-им роком. У Барі була велика синагога і єврейська лікарня. Єврейську школу радянська влада закрила напередодні війни. У місті також жили українці, росіяни і поляки. Вони всі мали свої церкви, монастирі та школи.
До початку Другої світової війни у Барі проживало 3869 євреїв, що становило 41 відсоток населення міста. Загальна кількість населення станом на 1939-й рік – 9406. Після нападу Німеччини на Радянський Союз 22 червня 1941-го року частину молодих чоловіків, у тому числі єврейських, забирають до Червоної армії. Деякі евакуйовуються на схід: передовсім, партапарат, активісти, важливі робітники – незалежно від їхньої етнічної ідентичності. Серед евакуйованих робітників було 350 євреїв.
Але радянська влада не вважала євреїв категорією, якій щось особливо загрожує, тому не організувала спеціальної евакуації. Багатьом не вдається покинути місто, тому що бракує транспортних засобів, до залізничної дороги – далеко, близько п’яти кілометрів. Частину з тих, хто згодом пробував втекти, завернули німці назад у Бар. Скільки людей загалом залишається у місті, не відомо. Але знаємо, що залишилося три тисячі євреїв.
Серед них – сім’я 15-річної Клари Ткач. Батько Герш Ткач має двох коней і віз. Цим і заробляє, перевозячи різні речі на замовлення. Мати Зисля веде домашнє господарство і доглядає за дітьми. У родині, крім Клари, є ще семеро дітей: Еся (найстарша), Йоська, Дора, Наум, Соня, близнюки Шмуель і Мотель. Вони усі живуть у власному будинку. Тримають корову і свиней.
Після вторгнення в Радянський Союз 22 червня 1941-го року Вермахт швидко проривається в тил радянської території. Наступ на територію України здійснювала група армій «Південь» під керівництвом Ґерда фон Рундштедта.
Підтримують німецький Вермахт також угорські, італійські, румунські та словацькі війська.
1 липня угорські повітряні сили бомбардують Бар, готуючи наступ Вермахту. У місті було зруйновано відразу декілька будинків.
16 липня 1941-го року у Бар заходять частини 17-ої німецької армії.
Незабаром німецькі війська рушають далі в напрямку до Умані, а потім ще далі в напрямку до Дніпропетровська.
Значну частину України німецькі окупанти передають з-під правління військової адміністрації до цивільної. Утворюється Райхскомісаріат Україна.
Південні частини країни частково відходять до Румунії, частково перебувають під румунською військовою адміністрацією.
Місто Бар перебуває на південному кордоні Райхскомісаріату, який проходить по річці Рів, та стає адміністративним центром ґебіту або ж Барської округи в генеральному округу Волинь-Поділля, зовсім близько до території, окупованої Румунією.
Місто Бар залишається під німецькою окупацією до 25 березня 1944-го року.
Після того, як 16 липня 1941 року німецький Вермахт захопить місто, німецьких окупантів у Барі стане дуже багато через його адміністративне значення. Ґебітскомісаром стає Франц Шварц (Franz Schwarz), його заступником – Ганс Еберле (Hans Eberle). Головою німецької жандармерії стає Ріхард Шульц (Richard Schulz). Але німцям важко управляти без допомоги місцевих мешканців.
Керівник місцевої допоміжної поліції
Тому німці формують у Барі цивільну місцеву адміністрацію, яку очолює колишній вчитель Володимир Колівеприк, і допоміжну поліцію Барського ґебіту. На її чолі стає 37-річний українець Григорій Андрусів. Із дружиною та двома доньками він живе у будинку на території цукрового заводу у Барі. До приходу німців Андрусів працював на цьому заводі начальником пожежно-сторожової охорони.
Історичні джерела свідчать, що були випадки, коли Андрусів попереджав мешканців про відправку на примусові роботи до Німеччини, тож вони встигали сховатися. Але його ставлення до єврейського населення було дуже жорстоким. Кілька разів він збирав групу євреїв на ринковій площі, утримував їх там довго, погрожував розстрілом і вимагав золото на викуп.
Більшість євреїв з Бару та навколишніх сіл у грудні 1941-го вже примусово переселяють у гетто. Гетто огороджують колючим дротом. Умови там – важкі. Тиснява, антисанітарія, хвороби. Людям не дають забрати з собою своє майно, тому деякі з них просять сусідів-християн доглядати за ним, поки їх не буде. Їжі не вистачає, але вийти на її пошуки не дозволяють. На це слід мати спеціальний дозвіл, або ж отримати його за хабар охоронцям. Дітям вислизнути з гетто легше. Батьки дають їм усе, що мають – годинники, хустки, кухонне начиння – щоб вимінювати їх на хліб, картоплю та інші продукти. Подекуди до гетто приходять місцеві – українці, поляки та росіяни – дають євреям продукти в обмін на цінні речі.
Клара знає Андрусіва. Батько Клари стає візником при поліції. Тому й вона часто бачить Андрусіва у їхньому домі. Він дає вказівки її батьку, що і куди везти. На початку німецької окупації робота батька на деякий час рятує сім’ю від переселення у гетто, але це триває недовго.
Літнє вбивство
Усі єврейські сім’ї знають: Кожного дня кожне домогосподарство має направляти хоча б одного представника на примусові роботи. Позаяк чоловічих рук бракує, то беруть і молодь: 12-ти років і старших. На місце роботи – цукровий завод, лісопильня, поля – їх супроводжує місцева поліція і німці з собаками.
Кожного дня кожне домогосподарство має направляти хоча б одного представника на примусові роботи
Єврейських робітників б’ють, за найменші порушення розстрілюють. Клару, її маму та сестер на роботи не женуть, бо з їхньої сім’ї працює батько.
Одного дня, у серпні 1942 року, старша сестра Клари піде до родичів в гетто, щоб змолоти зерно на жорнах. А там потрапить у пастку.
У місті Бар окупаційна влада створить три гетто для єврейського населення.
Одне знаходиться на колишній вулиці Шолома Алейхема (сьогодні вул. Святого Миколая) поблизу синагоги.
Друге – на вулицях 8 березня, Комсомольської та Кооперативної (там, де сьогодні педагогічний коледж).
Звідси дуже близько до третього – біля стадіону. Це гетто не чіпають, бо воно призначене для ремісників, яким Єврейська рада (Юденрат) видає спеціальні посвідчення.
19 серпня 1942-го року рано-вранці жандармерія і місцева поліція, а за деякими даними і сили Вермахту, оточують два з цих трьох гетто.
Євреїв виганяють з будинків і супроводжують під конвоєм до стадіону. Немічних, старих і дітей до стадіону доправляють на возах. Серед візників є і тато Клари.
Їм кажуть, що усіх депортують у трудовий табір, тому радять взяти з собою цінні речі, документи і лопати.
Герш Ткач бачить, як на стадіоні відбирають молодих і здатних до роботи серед дітей, старих, хворих та осіб з інвалідністю. Перших ведуть у недобудовані бараки. Потім частину їх повернуть у гетто, деяких направлять у трудові табори в Барській окрузі.
Інших ведуть до колгоспу імені Фрунзе, який знаходиться тоді на відстані двох кілометрів на північний захід від міста Бар, поблизу села Гармаки.
Серед тих, кого готують до страти, випадково опиняється й старша сестра Клари – Еся. Їй 21, вона саме у родичів у гетто. Звідси її разом з іншими мешканцями гетто ведуть на стадіон, де їй доводиться чекати кілька годин. Вона спостерігає, як євреям наказують скидати усі їхні дорогоцінності у спеціально заготовлені для цього мішки.
Хто відмовляється – б’ють, декого розстрілюють. З вух жінок зривають сережки. З євреїв формують колони і ведуть їх за місто, неподалік єврейського від кладовища.
В одній з таких колон опиняється Еся. Вона бачить, як у лощині розстрілюють людей.
В одній з таких колон опиняється Еся. Вона бачить, як у лощині розстрілюють людей. Спочатку змушують роздягнутися і скласти чоловічий, жіночий і дитячий одяг на окремі купи. Куль на дітей шкодують, тому малих вихоплюють у батьків з рук і кидають в ями.
Серед тих, хто очікує на смерть, німці і поліцейські ще відбирають молодих і здорових на примусові роботи. В останні хвилі Есі щастить потрапити до їхнього числа.
Їх конвоюють назад у гетто. Зранку – садять у вантажівки і везуть до залізничної станції, щоб відправити на примусові роботи у сусіднє місто Летичів. Але на станції Еся тікає у вбиральню і ховається в ній до відправки потягу. Потім повертається додому і розповідає родичам, що бачила і як врятувалася.
Це перша антиєврейська «Акція» (Aktion) у Барі та одна з найбільших у регіоні.
Протягом десяти годин німці та поліцаї стріляли з кулеметів по жертвах.
За один день німецька «Служба безпеки» Sipo/SD за допомогою української поліції тут розстрілює загалом 1742 людини.
Постріли, плач і крики приречених було чути далеко від місця вбивства. Протягом десяти годин німці та поліцаї стріляли з кулеметів по жертвах. Оповіді Есі і батька про розстріли людей справляють велике враження на Клару. Віднині страх стає щоденним супутником її життя.
«Решту розстріляють»
Несподівано 14 жовтня 1942-го батька Клари викликають до поліції. Він садить 14-річного сина Йоску на віз і вирушає з ним до дільниці. Там Андрусів наказує їм та іншим візникам їхати у сусіднє село, начебто за пивом.
Більше батька і брата Клара ніколи не побачить.
Ввечері того ж дня до будинку Клари приходить поліцейський Федір Васюковський і попереджає про те, що на ранок готується наступна Aktion. «Решту євреїв з гетто розстріляють» – запевняє він і радить шукати сховок.
Якщо хтось з нас залишиться живим, то має врятувати Дору і Наума
«Ми всю ніч не спали, тривожилися, боялися» – згадує Клара пізніше. Мама їй та Есі сказала, що вони як найстарші мають врятуватися від смерті, якщо зможуть. Але треба пам’ятати про 3-річного брата Наума та 7-річну сестру Дору, яких мама сховала у ніші між пічкою і стіною і замурувала там цеглою. «Вона сказала нам, що якщо хтось з нас залишиться живим, то має врятувати Дору і Наума».
На світанку 15 жовтня 1942-го Клара бачить через вікно, як у гетто палають вогні смолоскипів. Це прийшли Sipo/SD з Кам’янець-Подільська та місцева українська поліція. В гетто лунають крики і плач.
Поліцейські забирають з її будинку маму, сестру Соню, братів Шміля і Мотеля та ведуть їх у напрямку до гетто
Мама каже Кларі та Есі хутчіш тікати. Еся біжить до сусідки Євфросинії у сусідній будинок, Клара – на горище будинку сусідки Марії. Звідти вона бачить, як поліцейські забирають з її будинку маму, сестру Соню, братів Шміля і Мотеля та ведуть їх у напрямку до гетто. Дору та Наума не знайшли.
Все більше мешканців виганяють на вулицю. Кажуть їм взяти з собою теплий одяг. Формують колону по шість осіб в один ряд. Говорять, що їх відправлять у Херсонську область для створення сільськогосподарських поселень, щоб обробляти занедбані землі. Забирають їх до тихого місця біля села Іванівці, на півночі від Бару.
Тим часом, сусідка Марія знаходить Клару на своєму горищі і каже їй забиратися геть, бо боїться, що її саму заарештують за переховування єврейки. Клара повертається до свого дому, забирає Дору і Наума, веде їх до річки – тодішнього кордону з територією, окупованою Румунією, – і ховається з ними в очереті.
Та невдовзі їх випадково знаходять двоє місцевих чоловіків і хочуть віддати поліції. Але за дітей заступається сусід Григорій, що живе неподалік. Він годує їх хлібом, робить нову схованку для Дори і Наума та окрему – для Клари.
Діти сидять у корчах кілька годин. Увечері знову наближаються поліцейські у пошуках євреїв. Малих не знайдуть.
Зате Клару – так.
Тортури «задля розваги»
На світанку 16 жовтня двері камери відчиняють поліцейські. Наказують вийти. Усіх конвоюють на окраїну Бару, в сторону села Іванівці. Там, на галявині Клара бачить кілька довгих ям. У двох з них – розстріляні напередодні люди, яких присипали невеликим шаром землі. Над іншими ямами німці і місцеві поліцейські, у тому числі Андрусів, продовжують вбивати людей.
Клару змушують роздягнутися, як і інших євреїв. Вона виконує наказ.
Тим часом десь під час розстрілу німець сказав Андрусіву, що «потрібно залишити 20 молодих жінок для розваги». З числа ще не розстріляних людей відбирають 16 молодих жінок і дівчат. Серед них – і Клара.
З числа ще не розстріляних людей відбирають 16 молодих жінок і дівчат. Серед них – і Клара.
Їх змушують знову одягнутися, і поліцейські поведуть їх від ям назад у місто, у двоповерховий будинок біля держбанку. Там їм знову наказують роздягнутися – цим разом догола – та чекати «гостей».
Такою «вечіркою» німецькі окупанти відзначать «успішно» виконане завдання зі знищення євреїв. На таких заходах частими гостями є також місцеві помічники, які займають ключові посади і які користуються високою довірою німців. Андрусів є саме таким. Ввечері він разом з Колівеприком та іншими німцями приходить до будинку, де утримують дівчат.
Андрусів заведе Клару в одну з кімнат і зґвалтує на ліжку.
Після зґвалтування Андрусів йде з кімнати.
Клара одягається і виходить в коридор.
Там до неї несподівано підходить невідомий чоловік, фольксдойч – етнічний німець, який працює у поліції конюхом. Каже, що усіх дівчат неодмінно розстріляють; у нього – донька приблизно віку Клари, тому він хоче їй допомогти.
Чоловік заводить дівчину у кладовку, ховає під мішками і ганчірками. Каже сидіти тихо. Пізно вночі повертається і вивозить Клару до річки Рів, тієї самої, де її недавно знайшли поліцейські. Там вона знаходить Дору і Наума. З ними йде до сусідки, в якої ховається також її сестра Еся. Згодом вони разом переходять річку і потрапляють у сусіднє село Балки.
Воно перебуває під румунською окупацією. Тут євреям вижити легше.
Усі четверо шукають притулку у різних людей, як євреїв, так і не євреїв. Просять милостиню. Блукають містами: Копайгород, Шаргород, Жмеринка. Їх приймають єврейські сім’ї – біженці з Бессарабії та Буковини, примусово переселені на цю територію.
Від нервового потрясіння у Клари випадає 12 зубів.
Життя дітей, якими тепер опікується найстарша Еся, непросте, особливо спочатку, коли вони оговтуються від втрати батьків і пережитого насильства.
Від нервового потрясіння у Клари випадає 12 зубів. На деякий час вона втрачає здатність говорити, потім – починає сильно заїкатися, і так сильно, що її важко зрозуміти.
У пошуках справедливості
25 березня 1944-го у Бар заходить Червона армія. Закінчується німецька окупація. Клара зі сестрами і братом повертається у рідне місто.
Але їхній будинок зайняли сусіди. Усе майно забрали. Їхнє поле обробляють сусіди, погрожують дівчатам: «Посадите щось своє, то заколемо вилами».
Доводиться винаймати помешкання. Клара влаштовується на роботу на швейну фабрику. Виходить заміж, але шлюб не складається. Невдовзі розлучається з чоловіком. Залишається мешкати з дитиною.
Її рідне місто після війни – інше. Бракує рідних людей. Немає багатьох знайомих облич: друзів, сусідів, вчителів, лікарів, ремісників. Їх усіх вбили. Багато будинків знищили.
Її рідне місто після війни – інше. Бракує рідних людей. Немає багатьох знайомих облич: друзів, сусідів, вчителів, лікарів, ремісників. Їх усіх вбили. Багато будинків знищили.
Немає і їхніх мучителів: хтось загинув, хтось – утік, а когось – засудили і відправили у ГУЛАГ. Немає і кривдника Клари – Андрусіва. З приходом радянських військ до міста він розуміє, що не зможе уникнути покарання. Тож тікає у Румунію. Змінює ім’я на Георге Андрухів. Влаштовується працювати на колію. У травні 1964-го виходить на пенсію і працює завідуючим складу у колгоспі.
Приблизно тоді ж радянська влада виходить на його слід. Андрусіва арештовують і екстрадують в УРСР. Слідство веде Вінницьке УКДБ. Воно проходить у самому Барі – місці його злочинів.
Клара стає ключовим свідком і потерпілою. Її часто викликають на допити, влаштовують очну ставку з Андрусівим, де він каже, що вони ніколи не бачилися, а вона – «говорить неправду».
Зараз перед ним – доросла 39-річна жінка, а не та дівчина, яку він скривдив більше двадцяти років тому.
Клара в деталях розповідає про події середини жовтня 1942-го і наполягає на правдивості своїх свідчень.
Але Клара в деталях розповідає про події середини жовтня 1942-го і наполягає на правдивості своїх свідчень. Судово-медична експертиза, яку замовляє слідство у місцевій клініці, підтверджує: Клара хвилюється, часто плаче, більше заїкається, їй сняться жахи. Усе через те, що вона пережила.
Попри все Клару везуть на місце розстрілів, де, найімовірніше, лежать останки її батьків, сестер та братів. Клара стоїть над зарослими травою невеликими пагорбами і показує, де стояли люди, куди їх вели німці і поліцейські, як вони падали у ями, як їх добивали пострілами.
Кларі не просто, але вона витримує довгий процес слідства і підтверджує бажання виступити у суді.
У жовтні 1966-го починається триденний суд над Андрусівим. Він стає своєрідним тріумфом радянської влади, яка хизується тим, що врешті схопила нацистського колаборанта, якого шукала понад 20 років.
Інша мета суду – ідеологічно-політична.
Інша мета суду – ідеологічно-політична. Влада використовує суд для пропагандистської кампанії проти дисидентських настроїв в країні, які наростають. Усіх незгодних називає українськими «буржуазними націоналістами» і «прихвоснями Гітлера». Тож Андрусів – найкраще підходить для такої мети. Він стає символом зради і причиною бід «простого радянського народу».
У такому ключі історія Клари – особливо вигідна владі. Вона допомагає довершити образ «абсолютного зла», здатного на зґвалтування дітей.
Клара ж хоче справедливості. Вона публічно говорить, що була серед 16-ти дівчат, яких відібрали «задля розваги». Деталі розповідає у закритій частині суду.
Закінчує свій виступ словами: «Я прошу суд засудити Андрусіва до розстрілу».
Й Андрусіва визнають винним, серед іншого, у зґвалтуванні Клари та організації сексуального насильства щодо інших єврейських дівчат.
Його страчують.
Що сталося з Кларою після суду, ми не знаємо.
Contributors
- Cценарій та текст: Марта Гавришко, Пеггі Лозе
- Ілюстрації: Анна Че
- Анімація: Вікторія Спірягіна
- Редакція: Леонід А. Клімов, Олеся Лазаренко
- Карти: Артем Щенников
- Дизайн: village one
- Опубліковано: 2 січня 2025
