Голокост на територiях Радянського Союзу

Це складне питання, якому присвячено багато статей і книг. І остаточної відповіді на нього досі немає. З одного боку, антисемітизм або ворожість до єврейського народу існує в Європі вже протягом багатьох століть. Неодноразово така ворожість набувала жорстоких, насильницьких форм. З іншого боку, одним антисемітизмом неможливо пояснити причину Голокосту. Адже Голокост був не просто спалахом ненависті та насильства: йдеться про цілоспрямоване знищення кількох мільйонів людей за ознакою їхньої етнічної приналежності, яких масово труїли газом, як наприклад, у таборах смерті Освенцім чи Треблінка, або розстрілювали.

Голокост бере початок ще наприкінці ХІХ століття, коли суттєво змінилася сама природа антисемітизму. Вороже ставлення на той час було спрямоване, по-перше, проти соціального піднесення людей єврейського походження, які раніше перебували на периферії суспільства. По-друге, антисемітизм був реакцією на негативні явища сучасності, за які євреїв зробили відповідальними. До таких явищ належали нібито падіння моралі, витіснення дрібної торгівлі великими фірмами та домінування фінансового капіталу. Комуністичний рух і особливо більшовицьке правління в Радянському Союзі також розглядалися як «єврейські». Затяті антисеміти навіть вірили у «світову змову євреїв», які нібито прагнули встановити глобальне панування.

Такі ворожі настрої існували (й понині існують) в різних країнах світу. Проте в різних суспільствах антисемітизм поширювався неоднаково.

У 1933 році в Німеччині до влади прийшла НСДАП (NSDAP − Nationalsozialistische Deutsche Arbeiterpartei, Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини), радикальна антисемітська партія, що мала визнання серед широких верств населення. Внаслідок її правління було знищено верховенство права, а з ним і будь-який захист меншин, зокрема єврейського населення. Ця партія була готова до абсолютного насильства – не лише в концтаборах, а й в окупованих країнах. Iз початком Другої світової війни у 1939 році німецьких загарбників вже ніщо не стримувало і хвиля систематичного масового насильства заполонила перш за все Східну Європу.

Німецька політика переслідування єврейського населення бере початок ще в 1933 році, а масові вбивства єврейського населення в окупованій Польщі відбуваються вже з 1939 року. Після нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз у 1941 році ці злочини переросли в систематичне винищення всього єврейського населення Європи.

Війна нацистської Німеччини проти Радянського Союзу була спрямована не лише проти Червоної армії, а й загалом проти радянської системи та нібито існуючого «єврейського більшовизму». Націонал-соціалісти вбачали в єврейських спільнотах підґрунтя комуністичного правління в Радянському Союзі. Cаме тому вони вважали, що, знищивши єврейське населення, прирікають Радянський Союз на швидку поразку як у військовому, так і в політичному сенсі.

Порівняно з 1939 роком, у 1941-му нацисти змінили й принцип ведення війни та військової окупації. Так керівництво Вермахту остаточно зреклося міжнародних законів війни, підтримуючи насилля проти цивільного населення в тилу. Німецькі військові не мали достатньо сил, аби самотужки тримати під контролем величезну завойовану територію за лінією фронту. Керівництво Вермахту власне теж організовувало масові військові злочини, такі, як убивства нібито небезпечних військовополонених або моріння голодом полонених солдатів Червоної армії.

Зрештою, масове вбивство євреїв на окупованих радянських територіях призвело до так званого «остаточного розвʼязання єврейського питання» („Endlösung der Judenfrage”) на всій території Європи, яка контролювалася нацистською Німеччиною, тобто до повного, систематичного знищення єврейського населення в зоні впливу націонал-соціалістів.

До Другої світової війни в Радянському Союзі проживало близько трьох мільйонів осіб «єврейської національності». Коли Сталін у 1939-1940 роках, всупереч міжнародному праву,  окупував території країн Балтії, східної Польщі та румунської Бессарабії, до них приєдналися ще два мільйони євреїв та єврейок без радянського минулого. Саме ці люди з анексованих радянською владою територій згодом стали найбільш численною кількістю жертв Голокосту. Їх важко назвати «радянськими євреями».

В Радянському Союзі за правління Сталіна представники єврейства мали можливість робити кар’єру в адміністрації та у сфері державної економіки, однак більшість з них стали жертвами експропріації і були змушені працювати в державній торгівлі або дрібному виробництві. Традиційні єврейські громади, як й інші релігійні громади, в Радянському Союзі були заборонені. Таким чином, не лишилося ні партій, ні навіть єврейських спільнот, які би представляли інтереси єврейського населення. Однак на анексованих територіях часто продовжували існувати старі соціальні звʼязки . У деяких містечках кількість євреїв та єврейок складала понад 50 відсотків населення.

До початку Другої світової війни у  1939 році радянській спільноті було добре відомо, що в нацистській Німеччині єврейське населення зазнавало переслідувань. Однак після підписання у 1939 році німецько-радянського Пакту про ненапад поширення інформації про ці злочини припинилося. Про переслідування повідомляли лише біженці з окупованої Німецьким Райхом частини Польщі.

Таким чином, більшість населення виявилась не готовою до подій 1941 року. Радянська влада евакуювала передусім державні та господарські кадри. Серед них були й етнічні євреї. Але із загальної кількості єврейського населення в 4,1 мільйона осіб, що мешкали на окупованих Вермахтом територіях лише близько 1,3 мільйона змогли втекти, евакуюватися або як представники чоловічої статі, вчасно вступити до лав Червоної армії.

Гітлер і німецьке керівництво планували швидкоплинну війну, що призведе до поразки Червоної армії всього за три місяці. Спочатку нібито не було якихось остаточних розпоряджень щодо масового знищення єврейського населення. Перед німецькими підрозділами СС і поліції, зокрема сумнозвісними «айнзацгрупами», на перших етапах стояло завдання вбивати передусім «єврейську інтелігенцію», а також усіх чоловіків призовного віку від 18 до 40 років. У той же час місцеві антикомуністичні загони мали спровокувати погроми на місцях.

Однак вже через кілька тижнів окремі «ескадрони смерті» почали розстрілювати жінок і дітей. Просуваючись на схід, вони знищували дедалі більше єврейських громад. Так, наприкінці вересня 1941 року в Бабиному Яру в Києві було розстріляно щонайменше 33 тисячі осіб.

Восени 1941 року більшість єврейського населення ще була жива, оскільки влітку 1941 року «ескадрони смерті» стрімко просувалися вглиб країни. І вже восени та взимку того ж року окупанти почали здійснювати масові вбивства серед великих єврейських громад на заході, зокрема у Вільно та Ризі.

Живими тут залишилися лише кваліфіковані робітники, яких відбирали для примусових робіт. У Білорусі та в Україні майже всі єврейські громади були знищені в період з весни до осені 1942 року. У Східній Галичині та деяких регіонах Балтії вбивства тривали до середини 1943 року. Окремі невеликі групи були депортовані до концтаборів на заході.

У перші тижні німецької війни єврейське населення було значною мірою приголомшене тим, що над ним нависла смертельна загроза. Нерідко від жертв приховували справжні насильницькі наміри, видаючи транспортування за акції з переселення. Лише окремі групи намагалися самотужки втекти від Вермахту.

З початком окупації єврейське населення опинилося у пастці. Після вбивства чоловіків-євреїв більшість сімей, принаймні на західній частині окупованих територій, переселили в гетто. Люди працездатного віку терміново шукали там бодай якусь роботу, сподіваючись таким чином уникнути наступної акції масового знищення.

Перші підпільні групи були створені ще на початку 1942 року. Вони готували втечі з гетто, а також акції опору. І справді – восени 1942 року у деяких гетто відбулося кілька невеликих повстань. Однак головною метою підпільних дій залишалася втеча, яка, зазвичай, була можливою лише в лісових районах Прибалтики чи Білорусі. Там молодь могла вступати до місцевих партизанських загонів. Були в лісах і так звані «сімейні табори», але німці їх часто виявляли і знищували. На відміну від Польщі, лише небагатьом тут вдалося сховатися від переслідування чи скористатися фальшивими документами. Лише невелика кількість примусових робітників були у 1943/44 роках депортовані на Захід і мали трохи більше шансів вижити там у німецьких таборах.

Більшість неєврейського населення також була приголомшена надзвичайною жорстокістю окупантів, адже на початку багато хто вітав німецьке вторгнення. Незважаючи на жах й огиду від насильства, яке на перших етапах ще й практикувалося публічно, ставлення до подій виявилося різним.

Потужні антисемітські течії існували передусім в західних регіонах, які Радянський Союз анексував у 1939/40 роках, зокрема, серед  антикомуністичних підпільних організацій, таких, як литовський «Залізний вовк» або Організація українських націоналістів (ОУН). У деяких місцях після німецького вторгнення влітку 1941 року доходило й до справжніх погромів.

В інших регіонах більшість населення теж незабаром примирилася з присутністю окупантів та пристосувалася до їхньої антисемітської політики. Єврейська меншина була не тільки ізольована в гетто, але й ставала дедалі більш соціально стигматизованою. Переслідуваним доводилося постійно боятися доносів.

Після акцій масового знищення багато хто з місцевих жителів намагався нажитися, грабуючи єврейське майно. Зазвичай, окупаційні війська конфіскували передусім цінні речі, а домівки, інвентар чи одяг нерідко залишалися поза увагою загарбників. Місцева влада, зокрема органи місцевого самоврядування та допоміжна поліція, не тільки співпрацювали у питаннях антиєврейської політики, але й брали участь у масових вбивствах. Місцева поліція часом була задіяна в масових розстрілах і долучалася до пошуку та вбивств осіб, що переховувалися.

Церкви в Радянському Союзі, що згодом були легалізовані німцями, так само, як і радянське підпілля, зайняли амбівалентну позицію щодо Голокосту, – лише деякі підтримували переслідуваних. Обовʼязково слід відзначити внесок тих тисяч людей, які, ризикуючи життям, допомагали євреям та єврейкам чи переховували їх.

Лице Радянського Союзу, зокрема на заході країни, змінилося назавжди. У деяких місцях внаслідок німецьких масових вбивств зникла половина населення. 95 відсотків єврейського населення, що потрапили під німецьку окупацію, загинуло, – загалом близько 2,6-2,7 мільйона осіб.

Наслідки для економіки, освіти та охорони здоров’я були нищівними, оскільки євреї та єврейки відігравали у всіх цих сферах важливу роль. Проте, на відміну від інших окупованих Німеччиною країн, в Радянському Союзі єврейські спільноти зникли не повністю. Після 1944 року евакуйовані особи та біженці повернулися і намагалися відновити тут втрачене єврейське життя.

У післявоєнний період тема Голокосту ще обговорювалась серед широких верств радянської спільноти. Ті, хто вижив, змогли встановити меморіали на місцях масового вбивства. Проте з 1947/48 рр. все змінилося: пам’ять про війну була витіснена з публічного простору, а трагічна доля єврейського населення дедалі більше нівелювалася.

Так звана антикосмополітична кампанія 1948 року призвела до справжнього цькування єврейського населення у Радянському Союзі. Навіть під час обмеженої лібералізації кінця 1950-х і 1960-х років про Голокост майже не згадували. В офіційних зведеннях зазначалося, що нацистська політика масового знищення була спрямована проти радянських людей, а не конкретно проти єврейського населення. З 1970-х років, особливо після розпаду Радянського Союзу, значна частина єврейського населення емігрувала.

Текст:  Проф. Дітер Поль
Фоторедакторка: Енді Геллер
Переклад українською: Вiкторiя Стукаленко
Редакція перекладу: Олеся Лазаренко, Пеггi Лозе
Опубліковано: 19 липня 2024