Пам’ять і полеміка про Другу світову війну

Як згадують Другу світову війну в Німеччині та в інших європейських країнах? Яку роль відіграє Друга світова війна у війні Росії проти України та які дискусії ведуться в цих країнах щодо політики пам’яті? Яким чином сьогодні можна переосмислити значення пам’яті про війну?

Тривалий час у Німеччині панував консенсус щодо пам’яті про Другу світову війну, який підтримувався широкими верствами суспільства. Увага була зосереджена передусім на вшануванні пам’яті мільйонів жертв серед цивільного населення, зокрема шести мільйонів євреїв, які були знищені під час Голокосту. Аушвіц, як і багато інших концтаборів і таборів смерті, став негативним символом страждань і масових вбивств у Європі, спричинених націонал-соціалістами.

Увага була зосереджена насамперед на визнанні Німеччиною провини за злочини нацистської епохи та на пов’язаній з цим відповідальності у відносинах із сусідніми країнами, а також стосовно різних меншин в Німеччині. Така універсальна політика вшанування, також відома в академічних колах як «космополітична пам’ять», не була прив’язана до національних кордонів. У світовій політиці вона служила своєрідним моральним компасом.

Останнім часом такий консенсус щодо історичної пам’яті похитнувся. Так, зі зростанням рейтингу партії AfD (укр.: АдН, «Альтернатива для Німеччини»), межі того, про що можна говорити, значно змістилися. «Гітлер і нацисти — це лише пташине лайно в тисячолітній історії Німеччини», — заявив, наприклад, колишній лідер партії та парламентської групи АдН Александр Ґауланд, таким чином  підкреслюючи релятивістський підхід до злочинів націонал-соціалізму. Проте, така заява 2018 року – лише вершина айсберга.  У Бундестазі ця партія частіше, ніж інші, вживає терміни, пов’язані з Другою світовою війною. Так, представники АдН використовують історичні посилання, щоб виправдати власну політичну програму, наприклад, критикуючи нібито існуючу радикалізацію серед населення в мультикультурній Німеччині, ідучи при цьому шляхом релятивізації нацистських злочинів або агітуючи проти лівих партій.

Крім того, незалежно від зростання популярності партії АдН, найпізніше з 2021 року у постколоніальних дослідженнях все частіше ставиться під сумнів німецький (чи загалом, західний) погляд на Голокост. Наприклад, у статті в тижневику Die Zeit дослідники Майкл Ротберґ і Юрґен Ціммерер заявили, що пам’ять про нацистські злочини має стати «багатовекторною». Треба порушити нібито існуюче табу на порівняння Голокосту з іншими звірствами в історії людства. З їхньої точки зору, насильство Голокосту є продовженням глобальної історії колоніального насильства, тобто злочинів цілої низки європейських країн при відкритті та завоюванні Африки, головним чином у 19-му та 20-му століттях, при чому початок цих злочинів сягає 15-го століття.

Така позиція обох дослідників не є винятковою: австралійський історик і дослідник геноциду Дірк Мозес (Dirk Moses) у своїй полемічній статті поділяє критичний погляд на безпрецедентність Голокосту і навіть називає його німецькою «громадянською релігією».

Такі тези безпосередньо впливають на історичну ідентичність Німеччини та призводять до гострих дискусій, особливо з огляду на теперішні війни у ​​Східній Європі та на Близькому Сході.

Культура пам’яті, що існує в Німеччині, суттєво відрізняється від історичної пам’яті про Другу світову війну в інших країнах, зокрема в Центрально-Східній Європі та в багатьох державах колишнього Радянського Союзу. Фундаментальна відмінність полягає в наступному: оскільки в Німеччині в історичній пам’яті домінує модель злочинця-жертви, то тут у суспільному дискурсі переважають історії про героїчний рух опору. Це особливо чітко можна простежити в громадських місцях пам’яті, таких як меморіальні комплекси та музеї. Так, наприклад, в музеї на півострові Вестерплатте поблизу Ґданська (Польща), де 1 вересня 1939 року пролунав перший у Другій світовій війні постріл, передусім звертається увага на героїчний опір невеликого польського гарнізону. Подібно й в Музеї Варшавського повстання, де  в центрі експозиції знаходиться героїзм польської Армії Крайової. В обох випадках жертви стилізовані як герої, тоді як критичний аналіз доцільності опору залишається поза увагою.

Відповідно, різняться й теми пам’яті. У Центрально-Східній Європі головний акцент робиться на героїчному опорі ворожим націонал-соціалістам. У Росії та Білорусі досі по-радянськи наголошують на переможній боротьбі з фашизмом, що нібито об’єднала багатонаціональну державу. В Іспанії пам’ять про Другу світову війну затьмарена громадянською війною (1936-1939 рр.) і подальшою Франкістською диктатурою. У Франції та Великій Британії «Великою війною» вважають Першу світову війну (1914-1918 рр.), яка забрала в обох країнах значно більше жертв, аніж Друга світова війна. Спостерігається й певна «конкуренція» між Сходом і Заходом стосовно історичної пам’яті. На Заході символом тоталітарного терору продовжує виступати Освенцім, натомість, як у деяких країнах Східної Європи, здійснюються спроби визнати тоталітарним режимом не тільки радянський сталінізм, але й весь період до 1989/91 років. Однак вимоги включити власний досвід насильницьких режимів до 1941 року (таких, як Голодомор в Україні 1932/33 рр. або радянська окупація Польщі та країн Балтії) і після 1945-го в канони європейської культури пам’яті не мали особливого успіху в Західній Європі.

Так, з 1990-х років в німецьких інтелектуальних колах вимагали, щоб німецька парадигма «примирення з минулим» стала моделлю європейської інтеграції та була реалізована також у Центрально-Східній Європі. Однак, враховуючи фундаментальні відмінності в історичній перспективі, не дивно, що ці ініціативи не мають особливого резонансу на схід від Одеру.

Історичні аналогії відіграють важливу роль у виправданні війни Росії проти України. Крім сумнозвісних заяв Путіна про те, що в Україні при владі нібито знаходяться нацисти, Кремль намагається виправдати цю війну через патріотичні заклики з історичними посиланнями на необхідність нинішньої відповідальної позиції Росії.  З огляду на очевидний консенсус, що панує у сучасному російському суспільстві щодо сприйняття «Великої Вітчизняної війни», стає зрозумілим, чому, крім культивації політичної ностальгії за радянською епохою, Кремль також  приділяє особливу увагу темі боротьби Червоної армії з європейським фашизмом.

Та наголошення Кремля на історичній спадкоємності теперішньої війни з Другою світовою є досить ризикованим. Наратив стратегії щодо поєднання Другої світової зі вторгненням і тривалою війною в Україні водночас підриває довіру до одного з найважливіших стовпів пострадянського російського наративу ідентичності. Євгенія Альбац наголосила після оприлюднення у пресі розслідування про різанину у Бучі у квітні 2022 року: «Міф про визволителя, який був найважливішим елементом нашої самоідентифікації, коренем національної пам’яті, буде повністю знищено – незалежно від того, чи ви є прихильником режиму, чи ні».

Водночас і президент України Володимир Зеленський часто вдається до історичних аналогій. У своїх міжнародних виступах Зеленський намагається сконструювати спільну історичну пам’ять для України та її західних партнерів. Це є суттєвим елементом у долученні України до європейської історії. Зокрема, у перший рік повномасштабної війни Зеленський використовував моральний імператив «Ніколи знову», щоб залучитися підтримкою України у війні проти Росії. Так, у березні 2022 року в Бундестазі він заявив: «Нам складно вистояти без допомоги світу, без вашої допомоги. Складно захищати Україну, Європу. Без того, що ви здатні зробити. Зробити, щоб не озиратися ще й після цієї війни. Після зруйнованого Харкова… Вдруге, через 80 років. Після розбомблених Чернігова, Сум і Донбасу. Вдруге, через 80 років. Після закатованих і вбитих тисяч людей. Вдруге, через 80 років. Бо що тоді історична відповідальність, яка ще досі не спокутана перед українським народом за те, що було 80 років тому».

Подібні аргументи наводять й деякі прошарки суспільства та політичні партії в Німеччині, які виступають проти військової підтримки України, використовуючи, у свою чергу, російські топоніми. Прирівнюючи Росію до Радянського Союзу, вони інтерпретують заклик «Ніколи знову» як «Ніколи більше німецьких пострілів на радянській/російській території» — будь-якою ціною, навіть, якщо це може коштувати суверенній державі та народові їхнім існуванням.

Так, існує. Тема історичної пам’яті про Другу світову війну та дискусії про те, як з цією пам’яттю обходитися, незмінно створюють напругу у світовій політиці. Яскравим прикладом є за останні два роки розвиток дискусій стосовно символічно важливого пам’ятного дня 27 січня. Цього дня в 1945 році Червона армія звільнила табір смерті Аушвіц-Біркенау, а в 1944 році припинилася блокада Ленінграда.

З 2005 року 27 січня було оголошене ООН Міжнародним днем ​​пам’яті жертв Голокосту. Останнім часом у Росії та Білорусі посилюються спроби об’єднати геноцид європейських євреїв і ленінградську блокаду єдиним наративом.

Водночас у відповідь на розв’язану країною-агресором повномасштабну війну проти України, представників Росії не запросили на урочистості 27 січня з нагоди річниці визволення німецького концтабору Аушвіц. У промовах 2023-го та 2024-го років визволення Росією чи Радянським Союзом (в залежності від спікера) незмінно протиставляється  війні в Україні. У результаті таких спроб змінити наратив пам’яті під сумнів ставиться важливий елемент російської ідентичності.

Так, наприклад, в російській пресі пишуть: «Ми, росіяни, досі не можемо повірити, що прапор перемоги вирвуть з наших рук і передадуть українським нацистам». Таким чином, російська сторона намагається представити звільнення табору Аушвіц як доказ самовідданості російської армії: «Зрештою, ми звільнили Аушвіц не тому, що це було нам на користь, а тому, що історичною місією нашого народу було відстоювати справедливість. Пам’ятаєте, як у Біблії: „Ісус зцілив десять прокажених. Лише один із зцілених повернувся, щоб подякувати Ісусу“».

Також у відповідь на такий розвиток подій Кремль у 2024 році заснував новий день пам’яті та встановив у Ленінградській області Меморіал «Мирним громадянам Радянського Союзу, загиблим у роки Великої Вітчизняної війни». З 2024 року Росія називає блокаду Ленінграда геноцидом і вимагає з боку Німеччини офіційного визнання. Наразі блокаду кваліфікують як військовий злочин.

У цьому випадку Росія сама привласнює мову деколонізації та звинувачує німецьку сторону у «суперечливому підході» до минулого.  Наголошено, перш за все, на так званій односторонній деколонізації: німецькі злочини колоніальної епохи визнаються геноцидом, а націонал-соціалістичні злочини проти радянського народу у Другій світовій війні чомусь ні.

Звернімо увагу на останнє дослідження пам’яті молоді MEMO (Multidimensional Memory Monitor). Ці дані свідчать про високий рівень інтересу до історії націонал-соціалізму та бажання молоді закрити наявні прогалини у знаннях. Крім того, німецька молодь шукає зв’язки між політичною сучасністю і періодом Другої світової війни. Більшість вважає, що важливо вивчати власне минуле  і, зокрема, події Другої світової війни.

У цьому дослідженні підкреслюється:

1. Інтерес до теми війни серед молоді вище, ніж серед населення загалом.

2. Частка тих, хто не розуміє, чому і сьогодні треба вивчати історію націонал-соціалізму, серед молоді є значно меншою

З іншого боку, дослідження Центру східноєвропейських і міжнародних досліджень (ZOiS) демонструє, що з роками ера націонал-соціалізму все рідше розглядається як найважливіша подія в історії Німеччини.  Респонденти, незалежно від віку, передусім згадували  про возз’єднання або історичний внесок Німеччини в євроінтеграцію. Тому складається враження, що Друга світова війна поступово відходить на узбіччя історії. Незважаючи на високий рівень інтересу до цієї теми, вже інші події все більше потрапляють у центр уваги.

Через майже 80 років після закінчення Другої світової війни знання про конкретні історичні факти стираються із сімейної пам’яті. У німецькому суспільстві досі панує усвідомлення того, що велика частина німецького населення за часів націонал-соціалізму була злочинцями, а також прихильниками нацистської ідеології. Однак ці злочинці та послідовники націонал-соціалізму вже навряд чи сприймаються як частина власної сімейної історії. На запитання про те, чи були їхні предки злочинцями чи прихильниками нацизму, лише невелика частка молодших респондентів відповіла ствердно.

Крім того, у постмігрантському суспільстві порушено складні питання щодо актуальності Другої світової війни як точки зникнення західної пам’яті. Біженці та мігранти часто приносять власний досвід насильства зі своїх регіонів та зі шляхів своєї втечі. Цей досвід зазвичай  реальніший, адже йдеться про те, що людина пережила особисто. В соціальному дискурсі необхідно теж знайти місце для цього досвіду, хоча водночас у Німеччині переважає очікування, що й новоприбулі мають ідентифікувати себе з історичним фундаментом Другої світової війни. У зв’язку з цим виникає актуальне питання про те, яким чином можна пов’язати історичне насильство Другої світової війни та визнання її жертв із сучасними війнами та їхніми жертвами, не призводячи при цьому до конкурентного мислення та ієрархієзації жертв.

Особливу роль у нинішній трансформації культури історичної пам’яті, безумовно, відіграють соціальні медіа. З одного боку, на цих платформах історична війна набуває нового актуального звучання. З другого боку, можна спостерігати зростання актуальності Другої світової війни в контексті інтерпретації теперішніх воєн: історичні образи нерідко поєднують із сучасними, що, за умови залучення контексту, відкриває не тільки абсолютно нові можливості для вивчення історії, але й для зловживання.

Текст: Фелікс Краватцек
Редакція: Леонід А. Клімов, Пеггі Лозе
Редактор ілюстрацій: Анді Геллер
Переклад українською: Вікторія Стукаленко
Редакція перекладу: Олеся Лазаренко, Пеггі Лозе
Опубліковано 5 грудня 2024